1. Нова реальність

Бібліотека Вернадського вночі нагадувала не сховище знань, а гігантський бетонний саркофаг, у якому поховано мільйони голосів. Тут пахло пилом, що складався з відмерлих клітин шкіри давно померлих письменників, сухим клеєм та повільним розкладом паперу. Соломія любила цей запах. Він був чеснішим за запах парфумів чи вихлопних газів, яким смердів денний Київ. Тут час гуснув, ставав в’язким, наче мед, що стікав зі стільників вічності.
Вона сиділа за широким дубовим столом у відділі стародруків. Єдина настільна лампа вихоплювала з темряви її бліді руки в тонких бавовняних рукавичках та масивний фоліант, що лежав перед нею, наче звір у сплячці. Книга дихала. Соломія могла б заприсягтися в цьому перед будь-яким судом, якби існував суд, здатний розглядати справи про одухотвореність матерії. Обкладинка з темної, потрісканої шкіри, ймовірно телячої, а може й людської, ледь помітно здіймалася та опускалася в ритмі, який не збігався з її власним серцебиттям.
Реставрація цього тому була помилкою. Інтуїція кричала їй про це ще тиждень тому, коли кур’єр приніс пакунок, знайдений під час незаконних розкопок у підземеллях Лаври. Але цікавість, ця давня хвороба людства, перемогла обережність. Соломія взяла скальпель. Лезо блиснуло в жовтому світлі лампи холодним хірургічним блиском. Їй треба було лише відділити злиплі сторінки, звільнити текст від столітнього бруду.
Вона обережно підважила край пергаменту. Папір був цупким, жорстким, ніби опирався втручанню. Раптом рука здригнулася. Гострий край сторінки, немов лезо бритви, розітнув латекс рукавички і вп’явся в пучку вказівного пальця. Біль був миттєвим і гострим, як укус змії. Червона крапля, неприродно яскрава на тлі пожовклого сторіччями паперу, впала прямо на текст.
Соломія завмерла, очікуючи, що рідина розтечеться плямою, зіпсувавши безцінний артефакт. Але сталося інше. Чорнила, що до того виглядали блідими та вицвілими, раптом стрепенулися. Вони потягнулися до крові, всотуючи її жадібно, хижо, немов суха земля всотує першу за літо зливу. Літери почали рухатися. Старослов’янська в’язь, змішана з латиною, розпліталася, змінювала форму, перешиковувалася в нові слова. Це виглядало так, наче невидимий писар гарячково переписував історію просто зараз, у цю саму секунду.
Текст проступив чітко, чорним по жовтому, випалюючи сітківку її очей.
Соломія Гніздичевська. Дата народження підтверджена. Дата ліквідації: завтра, на світанку. Причина: системна помилка.
Повітря в залі миттєво змінилося. Воно стало крижаним і розрідженим, наче хтось викачав звідси весь кисень. Тіні, що ховалися по кутках між стелажами, почали густішати. Вони відокремлювалися від стін, набуваючи об’єму, форми, стаючи чимось більшим, ніж просто відсутністю світла. Соломія відчула на потилиці погляд. Не людський. Це був погляд безодні, що раптом звернула увагу на піщинку.
Вона схопилася зі стільця, перекинувши його. Гуркіт дерева об паркет пролунав як постріл у тиші бібліотеки. Лампа замиготіла і згасла, зануривши залу в густу темряву, крізь яку пробивалося лише тьмяне світло вуличних ліхтарів з високих вікон. Але це світло було неправильним. Воно не розсіювало темряву, а робило її ще глибшою.
— Хто тут? — голос Соломії зрадив її, зірвавшись на високий, дитячий писк.
У відповідь вона почула звук, від якого кров захолола в жилах. Це був звук гумки, що тереться об папір. Шурхотіння. Наближення. Стирачі. Вона ніколи не чула про них, не знала їхнього імені, але її підсвідомість, та глибока, атавістична частина мозку, що пам’ятала часи, коли людство ховалося в печерах від грому, впізнала цей звук.
Щось наближалося з глибини книгосховища. Воно не йшло, воно ковзало, знищуючи простір за собою. Соломія побачила, як найближчий стелаж з періодикою просто зник. Не впав, не розсипався — він перестав існувати, перетворившись на сіру, безформну імлу. Реальність стирали. І наступною мала стати вона.
Бігти. Інстинкт вдарив адреналіном у ноги. Соломія кинулася до виходу, не озираючись, притискаючи до грудей прокляту книгу. Чому вона схопила її? Вона не знала. Можливо тому, що книга тепер була частиною неї, пов’язаною кров’ю. Або тому, що в цьому хаосі знищення фоліант здавався єдиною річчю, яка мала вагу.
Коридори бібліотеки, зазвичай знайомі до останньої тріщини на підлозі, змінилися. Стіни вигиналися під неприродними кутами, сходи вели в нікуди, двері перетворювалися на намальовані декорації. Будівля перебудовувалася, намагаючись загнати її в пастку. Це був лабіринт Мінотавра, де стіни складалися з людського забуття.
Соломія вилетіла у головний вестибюль. Величезне панно «Біль землі» на стіні виглядало так, наче зображені на ньому фігури корчилися в реальних муках. Вхідні двері були заблоковані. Скло стало каламутним, непрозорим, наче молоко. Вона вдарила по ньому кулаком — марно. Тверде, як граніт.
Шурхотіння наблизилося. Воно було вже на сходах. З темряви виринула постать. Висока, тонка, наче вирізана з чорного паперу. У неї не було обличчя — лише гладка, біла поверхня, як чистий аркуш. Руки істоти закінчувалися не пальцями, а розмитими плямами, що роз’їдали повітря.
Соломія позадкувала, впершись спиною в холодний мармур колони. Це був кінець. Банальний, безглуздий кінець життя, яке вона витратила на чужі спогади.
І тоді скляні двері вибухнули.
Уламки скла бризнули всередину, виблискуючи в темряві як діамантовий пил. Разом з холодним нічним повітрям у вестибюль увірвався вітер і чоловіча фігура. Незнайомець не ввійшов — він врізався в реальність бібліотеки, як ніж у масло. На ньому було довге пальто, поли якого розліталися, нагадуючи крила ворона, а в руці він стискав парасольку-тростину.
Істота без обличчя зашипіла — звук нагадував розривання мокрої тканини — і кинулася на новоприбулого. Рух був надто швидким для людського ока, але чоловік виявився швидшим. Він не відступив. Легкий рух кисті, клацання механізму, і з кінчика парасольки вирвалося сріблясте лезо.
Це був не бій. Це був танець, жорстокий і досконалий. Незнайомець рухався з грацією хижака, який нудьгує. Він ухилився від дотику, що міг стерти його існування, і завдав удару. Лезо увійшло в груди істоти, туди, де мало б бути серце.
Пролунав виск, що перейшов у ультразвук. Чорнильна фігура затремтіла, почала розпадатися на літери, коми, плями, і за мить осипалася на підлогу купою чорного попелу.
Тиша повернулася, але тепер вона дзвеніла.
Чоловік струснув лезо, ховаючи його назад у тростину, і повільно повернувся до Соломії. У тьмяному світлі вона побачила його обличчя. Воно було красивим тією лякаючою красою, яку мають статуї вцілілих янголів на старих цвинтарях. Високі вилиці, бліда шкіра і очі, в яких не було нічого людського — лише втома віків і холодна, аналітична цікавість.
Він підійшов ближче, чоботи глухо стукали по мармуру, переступаючи через купки попелу. Зупинився за крок від неї. Від нього пахло озоном, старим залізом і чимось солодким, схожим на ладан.
— Ти все ще тут? — запитав він. Його голос був низьким, з ледь помітним акцентом, який не належав жодній сучасній мові. — Дивно. Враховуючи обставини, ти мала б перестати існувати ще три хвилини тому.
Соломія хотіла відповісти, але горло стиснув спазм. Вона лише міцніше притиснула книгу до грудей. Погляд незнайомця опустився на фоліант, і в його очах спалахнув небезпечний вогник.
— А, розумію, — він криво посміхнувся, але посмішка не торкнулася його очей. — Ти підписала контракт, не читаючи дрібний шрифт. Типова людська недбалість.
Він простягнув руку в чорній шкіряній рукавичці.
— Ходімо. Якщо ти хочеш дожити до світанку, тобі доведеться покинути цей світ. Він більше не вважає тебе своєю частиною.
— Хто ви? — нарешті вичавила вона.
— Я той, хто прибирає за такими, як ти, коли ви розливаєте чорнило на полотно реальності, — відповів він і схопив її за лікоть. Його хватка була залізна. — Мене звуть Лукаш. І ти щойно стала моєю найбільшою проблемою за останні сто дванадцять років.
Він потягнув її до виходу, у ніч, яка вже не була ніччю Києва, яку вона знала. За розбитими дверима не було звичної площі. Там клубочився туман, у якому плавали уламки будівель, ліхтарні стовпи висіли в повітрі догори дриґом, а небо мало колір старого синця.
Соломія зробила крок у безодню.
Будинок, до якого він її привів, існував усупереч законам фізики та архітектури. Він стояв на Липках, затиснутий між двома елітними новобудовами, але його ніхто не бачив. Перехожі оминали це місце, відводячи погляд, їхній мозок просто відмовлявся реєструвати наявність старовинного особняка з химерами на фасаді там, де мала бути порожнеча.
Всередині панувала епоха, що давно померла. Гасові лампи, важкі оксамитові штори, що пахли пилом і часом, меблі з темного дерева, вкриті різьбленням. Тут було тихо, як на дні океану. Лукаш кинув пальто на крісло, яке, здавалося, само підставило спинку під одяг, і пройшов до каміна.
Він не виглядав на героя-рятівника. Він виглядав як людина, яку відірвали від важливої роботи заради дрібниці.
— Сідай, — кинув він через плече, наливаючи собі у склянку рідину бурштинового кольору з кришталевого графина. — Тобі треба випити. Це заспокоїть тремтіння рук. Мені не потрібна істерика у моїй вітальні.
Соломія опустилася на край дивана. Її ноги тремтіли, серце калатало десь у горлі. Вона все ще тримала книгу, пальці побіліли від напруги.
— Де ми? — запитала вона, роззираючись. — Який зараз рік?
Лукаш обернувся, зробив ковток і подивився на неї з цікавістю дослідника, що розглядає нову бактерію під мікроскопом.
— Географічно ми в Києві. Хронологічно... це складніше. Скажімо так, цей будинок має імунітет до плину часу. Тут завжди дев’ятсот тринадцятий рік. Хороший рік. Останній рік перед тим, як світ збожеволів.
Він підійшов до неї, простягаючи склянку. Соломія відчула запах дорогого бренді.
— Ти сказала, що мене мали ліквідувати, — прошепотіла вона, ігноруючи алкоголь. — Чому?
— Тому що ти — помилка, — спокійно відповів Лукаш, сідаючи в крісло навпроти. Він витягнув ноги і схрестив їх у щиколотках. — Уяви, що Всесвіт — це книга. Величезний, нескінченний роман, який пишеться щосекунди. Більшість людей — це просто літери, розділові знаки, іноді — короткі виноски. Але є Редактори. Ті, хто стежить за сюжетом. Ті, хто вирізає зайве. Ти, моя люба, якимось чином примудрилася стати абзацом, який суперечить загальному змісту.
— Я реставраторка, — заперечила вона. — Я просто лагоджу книги.
— Ти не лагодиш їх. Ти їх читаєш, — Лукаш нахилився вперед, і тіні на його обличчі стали різкішими. — Справжні книги. Ті, що написані під поверхнею. Ти бачиш палімсест. Київ — це місто, написане поверх десятків інших міст. Хазари, варяги, монголи, більшовики... Кожен стирав попередній текст і писав свій. Але чорнило проступає. Завжди проступає. І ти це бачиш. Твоя кров на тій книзі — це не просто біологічна рідина. Це підпис. Ти заявила права на авторство.
Соломія подивилася на свою забинтовану руку. Біль у пальці вщух, замінившись дивним теплом, що пульсувало в такт диханню книги на її колінах.
— І що тепер? — запитала вона.
— Тепер у нас є проблема. Редактори не зупиняться. Вони будуть посилати Стирачів, поки від тебе не залишиться навіть спогаду. Ти загроза для стабільності їхньої версії історії.
— Ви можете мене захистити?
Лукаш розсміявся. Це був короткий, сухий звук, схожий на кашель.
— Я? Захистити? Я не охоронець, дівчино. Я — Хронофаг. Я пожираю час, щоб продовжувати своє існування. Я мав би вбити тебе сам і забрати ту енергію, яку ти вивільнила. Це було б логічно. Раціонально. І дуже поживно.
Він підвівся, і кімната раптом здалася замалою для нього. Тіні навколо нього заворушилися.
— Але, — продовжив він, підходячи до вікна, за яким кружляла сіра безодня, — мені нудно. Сто років я спостерігаю, як вони роблять цей світ пласким, безпечним і стерильним. Вони прибрали магію, прибрали богів, залишили лише інтернет і торгові центри. А ти... ти зробила пляму на їхньому ідеально білому аркуші. Це мене розважає.
Він різко повернувся до неї.
— Я пропоную угоду. Ти залишаєшся тут, у моєму домі, де вони тебе не знайдуть. А натомість ти прочитаєш мені те, що написано в цій книзі. Ту частину, яка зашифрована для моїх очей.
— А якщо я відмовлюся?
— Тоді я відчиню двері, — він кивнув на масивні дубові двері в глибині холу, — і виставлю тебе назад у двадцять перше століття. Стирачі відчують тебе за секунду. Твій вибір.
Соломія подивилася на книгу. Літери на обкладинці ледь помітно світилися. Вона розуміла, що це пастка. Цей чоловік був небезпечнішим за монстрів у бібліотеці. Він був давнім, хижим і безпринципним. Але в його очах, глибоко під шаром льоду, вона побачила щось знайоме. Самотність. Таку ж безмежну, як і її власна.
Вона глибоко вдихнула повітря, що пахло минулим, і поклала руку на книгу.
— Я згодна, — сказала вона твердо. — Але є одна умова.
Лукаш підняв брову.
— Ти ще й торгуєшся? Цікаво. Яка умова?
— Ви навчите мене. Не просто ховатися. Навчите давати відсіч. Я не хочу бути плямою. Я хочу бути тією, хто тримає перо.
У кутку кімнати годинник пробив північ. Дванадцять гулких ударів, що резонували в грудях. Лукаш довго дивився на неї, і вперше в його погляді зникла зверхність, поступившись місцем чомусь схожому на повагу.
— Добре, — сказав він тихо. — Але попереджаю: чорнило, яким ми будемо писати, доведеться добувати з твоїх вен. Історія — це завжди кров.
Він підняв келих у тості.
— Ласкаво просимо до Палімсесту, Соломіє. Сподіваюся, ти виживеш до кінця першого розділу.