I.Ч.2

Через кілька хвилин, коли по той бік дверей останні кроки затихли, Сабах відчинила замок та потягла на себе важку дерев'яну ручку.

Мідні петлі озвалися тихим скрипом і розкрили двері, пропускаючи дівчину до васату, вузького, малого приміщення для адаптації перед самим хамамом.

По обидві сторони від дверей стояли низькі, м'які дивани червоного кольору з різнобарвними подушками та кушетка для масажу.

Сабах повільно рушила до дверей. Під ногами м’яко пружинив товстий сирійський килим, що вкривав усю підлогу. На темно-сірому тлі розквітали гранатові квіти, переплетені тонкими золотистими стеблами й листям.

Вона сама, не знаючи чому, почала ступати лише на вишиті квіти, оминаючи темні проміжки між ними. Ця дитяча звичка несподівано повернулася сама собою.

Коли до дверей залишилося кілька кроків, стулки безшумно відчинилися. Точніше, їх відчинили євнухи в сірих каптанах, які стояли по той бік і, мабуть, почули її тихі кроки.

Сабах пройшла до маслаху, кімнати для відпочинку після лазні.

Євнухи закрили двері за нею, так і залишившись в уклоні, потупивши очі в підлогу.

Не зупиняючись, вона стала оглядати кімнату.

Єгипетські вовняні килими переливалися у різноколірних грайливих променях сонця, які проникали до кімнати через зореподібні отвори у куполі даху

Шовкові подушки лежали по всьому приміщенню, як і різні низькі дивани, розраховані на велику кількість людей. А біля кожного з них стояли мідні столики.

Розглядаючи кімнату, Сабах не помітила, як дійшла до останніх дверей перед кімнатою Асиля.

Не витрачаючи секунди на те, щоб випрямити й так пряму спину біля виходу, вона штовхнула двері від себе і увійшла до покоїв — незмінно горда, з високо піднятим підборіддям, ніби весь світ належить їй.

***

Закривши двері за собою, Сабах одразу відчула на собі чужий погляд. Його погляд.

Він дивився уважно та довго, дівчина нерухомо застигла через кілька кроків від дверей, теж розглядаючи чоловіка.

Через кілька секунд він відвів свій погляд на стіл. А Сабах продовжила його розглядати та помітила прикраси, які не побачила у ранкових сутінках: Масивні золоті браслети були прикрашені золотою в'язю, створюючи ефект мережива.

На одному з браслетів, була дуже гарна акцентна застібка у формі двох зустрічних трикутників. Вона була прикрашена опуклим кабошоном сердоліку жовтувато-бурого кольору.

Навколо нього у формі малих трикутників у золоті гнізда були виставлені дрібні яскраво-червоні, немов кров, рубіни, а завершувало цю композицію, смарагди у кожному з кутів трикутника.

Дівчина трохи схилила голову набік «Можливо не я не помітила браслети, а просто він одягнув їх, коли я пішла» — дівчина стримала себе аби не знизити плечима як іноді вона робить наодинці 

Зробивши швидкий, ледве помітний уклін головою, сабах завела руки за спину та пішла до столу, дивлячись на рожево-червоне небо, що було видно з відкритої тераси.

Діставшись до свого міста, навпроти Асиля, вона опустилася на махадда. 

Він не підіймаючи очей від тарілки з фініками, відклав папери на іншу подушку та потягнувся рукою до, ще теплого хліба, відірвав маленький шматочок, як і велить етикет — трьома пальцями правої руки, і обмокнув у мед.

Дівчина уважно слідкувала за його діями, і коли його рука потягнулася до неї, вона не стрималася і її брови поповзли на лоб «Він же не збирається годувати мене зі своєї руки?» Сабах звела брови на переніссі, їсти з чужої руки? Тим паче з чоловічої... Але, мабуть, Асиль і не збирався цього робити, тому що цей шматочок хліба м'яко опустився в її піалу.

Сабах з легким, незрозумілим собі дивуванням, дивилася на шматочок їжі яку їй поклали.

— А ти хотіла, щоб я тебе нагодував? — насмішкувато запитав Асиль відправляючи до рота сушений інжир. 

У Сабах перекосило обличчя, вона скривилася та піддалася у перед, ближче до нього.

— Не приведи Господь їсти з ваших рук!! — розгнівано прошипіла дівчина. 

В її словах не було ненависті, чиста лють.

________________________________________________

 Асиль

Мої брови мимоволі підлетіли догори від сказаного нею «Або вона не розуміє хто перед нею, або просто божевільна» 

Я мав би розгніватися але, ці слова не викликали в мене злості, навпаки, вони мене.... Зацікавили?

Будь-хто інший уже просив би вибачення, але вона дивилася на мене так ніби я лише маленька комаха, вкусивша її...

Я подивився у її очі, там плескали язики полум'я чистого гніву, я скрив усмішку за філджаном кави.

Хамсін потягнулася до мигдалю, взяла декілька штук, відразу відправляючи до рота, демонстративно ігноруючи хліб у меді, який я поклав їй на тарілку. Її руки з довгими пальцями розмальованими хною граціозно пурхали над столом від однієї піали до іншої, я потягнувся до далли.

Наливши собі третю чашку кави за цей ранок, я потягнувся до її чашки. 

Цей дивний, невідомий мені порив змусив мене напружитися «Нащо. Я. Це. Роблю?» якщо хліб у меді була просто ввічливістю, традицією показати свою турботу дружині, то це, щось інше

Ледь встигла ця думка промелькнути у моїй голові як Хамсін накрила філджан своєю рукою коли носик далли був в декількох міліметрах від її чашки, я вчасно встиг зупиниться і не облити її руку окропом. Вона швидко проторохтіла — Ні! Дякую, але я не п'ю каву — у підтвердження своїх слів вона нігтем м'яко, ледве відчутно, відштовхує даллу за тонкий носик нагору.

Я спокійно поставив срібний глечик на його місце, мене здивував її спокійний тон, хоча буквально секунду тому вона могла розірвати когось голими руками...

— Не п'єш зовсім чи тільки зранку? — мені справді було цікаво. Бо для шляхетних жінок зазвичай кава була — ознакою вишуканого смаку та шляхетності, дуже елегантним, витонченим напоєм.