I.Ч.1 Ранкова зоря.

Тільки-но місяць став поступатися місцем сонцю, Сабах розплющила очі.

Лежачи на просторому, м'якому ліжку, вона дивилася на білий щільний балдахін над головою. Кілька секунд дівчина не ворушилася, прокручуючи в голові вчорашній день.

Ніках, святкування, привітання, подарунки, його... 

Вона міцно заплющила очі, так, що побачила різноколірні плями та різко піднялася на ліжку, сівши на його край.

Звісивши ноги до підлоги, дівчина потерла обличчя рукою, стиснула тонкими пальцями перенісся, намагаючись прогнати всі думки – їй зараз геть ні про що думати не хотілося.

Сабах обвела своїми зеленими очима кімнату.

Погляд байдуже ковзнув по пишних кімнатних рослинах у кутках, біля робочого столу, вікон та дверей до тераси і розкішному перському килиму на підлозі, чиї вигадливі візерунки здавалися в сутінках живим плетивом, погляд зачепився за вишукані меблі з чорного ебенового дерева.

На дверцятах шаф та полицях, вмонтованих прямо в стіни, виднівся тонкий різьблений візерунок, стіни були прикрашені зброєю та викладені мозаїкою з різноколірної смальти, яка складалась у візерунок дерева, над яким ширяли хижі соколи.

«Соколи... А де ж мій Шамс?!» Ця думка раптово застрягла у дівочій голові, затьмаривши все інше.

Вона тут не бачила свого вірного друга, і це дивно, тому що він міг знайти її всюди та завжди, а вдома, щоранку Сабах прокидалася саме під його тихе, нетерпляче чвиркання, а тут — у цих золотих палацових стінах — панувала лише чужа, гнітюча тиша.

Дівчина мимохідь напружилася, шукаючи очима бодай якийсь натяк на присутність свого птаха серед цих розкішних полиць і ваз.

Та її очі раптово застигли на профілі Халіфа, який сидів на подушках, та уважно читав якісь документи. 

На столику біля нього стояла срібна далла, прикрашена різними візерунками та філджан із гарячою кавою у витонченому, оздобленому камінням зарфі.

Від напою йшов ледве помітний пар, підіймаючись вгору та зникаючи на рівні його прямого, виголеного підборіддя.

Точені вилиці йшли виразно й прямо, тримаючи ідеальні пропорції обличчя, а чіткий, прямий ніс надавав профілю особливого благородства. Тонкі вуста були міцно стиснуті, наче йому щось не подобалося. Бронзова шкіра у напівтемряві кімнати здавалася зовсім темною, майже шоколадною, але навіть у цій сутіні чітко виділялися його густі чорні вії.

 «Чому у чоловіків завжди такі довгі вії?» — мимохіть подумалося їй. Вона перевела погляд вище, на його лоб. Чорні, не менш густі за вії, брови з легким зламом трохи хмурилися. Від його високого, широкого лоба йшла пряма лінія довгого чорного волосся.

Воно було зібране в низький хвіст і перехоплене тонким шкіряним шнурком, м'яко спадало вниз по рівній спині до самого пояса.

Раптом, він розслабився і відклав папери, які читав.

— Що сталося? — запитав Асиль. Він узяв гарячу зарфу до лівої руки.

Його довгі пальці прикрашені різними перснями, цупко вхопив за міцну ніжку.

Сабах нахмурила брови.

— В сенсі? — запитала вона, залишаючись нерухомою.

Він нарешті повернув до неї голову, зазирнув своїми бурштиновими, як мед, очима прямо в її зелені й після короткої паузи та ковтка гіркого напою тихо сказав:

—Ну... Ти так уважно на мене дивишся, розглядаєш. Ось і питаю: щось трапилося?

Вона не відповіла і не стала відводити своїх очей від чоловіка, навпаки стала дивитися ще пильніше. Він не чекаючи її відповіді, заговорив.

— Твоє ім'я означає ранок... Світанок... Але ти не виглядаєш як ранкове сонце, воно... — почав він, підбираючи слова, куточки його губ піднялися вгору, і він з легкою усмішкою продовжив свій монолог:

— Воно з ранку ще ніжне, трохи гріє, але не палить. Проте, ти зараз дивишся на мене так, що мені залишається тільки сподіватися на те, що ти не пропечеш у мені дірку.

Сабах закотила очі й цокнула. Встала з ліжка та одягнула черевики які зняла вчора ввечері.

— Я бачу у вас гарний настрій, Халіфе... Але вам не пощастило: у мене він сьогодні кепський.

 ________________________________________________

Асиль

Я нічого їй не відповів на ці слова, а просто повернувся до читання звітів про скарбницю.

Але краєм ока я все одно спостерігав за нею. Вона підвелася з ліжка.

Як і вчора на весіллі, її рухи приковували увагу.

Жодна придворна дама не вставала так зі своїх перин, і жоден емір не підіймався так з крісла під час рад. Вона рухалася інакше. Плавно з рівною спиною та гордо піднятою головою, дивиться прямо, не відводячи награно очі.

Вона не намагається виглядати маленькою як інші шляхетні дами або навпаки, як це роблять еміри, більше розправляють і випинають груди аби здаватися більше, ні, це було по-іншому наче як пантера, що повністю володіє своїм тілом.

Вона підійшла до перших дверей, відчинила їх, огледіла кімнату, що постала перед нею та закрила, підійшла до інших дверей так само відкрила, огледіла, закрила.

«— Що вона шукає? Вихід? Хіба не пам'ятає звідки зайшла вчора?» — я ледь стримав посмішку.

— Це гардеробна — вона ледве встигла відчинити двері, як я це сказав, мій голос став холодним, байдужим... Хіба мені й справді не байдуже що вона там шукає?

— Я помітила — одразу ж прилетіла мені зла, незадоволена відповідь від цієї хамсін — кутки моїх губ зрадницьки смикнулися вгору, за цю коротку хвилину вона встигла відкрити двері до гардеробної, малої вітальні та кімнати для слуг. 

— Я шукаю купальню — вона раптово промовила коли зачинила вже інші двері, здається, до купальні вона дійшла б не раніше, ніж обійшла б усі мої покої.

— Треті двері праворуч, — спокійно відповів я і знову повернувся до документів.