о

У часи, коли зорі сліпили очі мандрівникам, ріки були переповненні кришталевою водицею, а звірі не втратили хист говорити, проживав на високій горі, непримітний хом’ячок Біллі Бом. Як і кожен представник свого виду він був працьовитий не соромився будь-якої роботи та завжди запасав у достатній кількості харчів на зиму. Він насолоджувався життям, ніколи ні про що не шкодував та мав багато щирих друзів, але його гнітила мрія. Він з дитинства фантазував та прагнув доторкнутися до сонця. Тільки-но навчився ходити – намагався дотягнутися до золотого диска, згодом забирався на крони дерев та навіть спробував побудувати сходи до небес, але до омріяного було далеко. Між мрією і його долонями височіли куці хмарини, котрі ховали від зівак Сонце. Всі навколо переконували, що це неможливо, суперечить будь-яким законам, науці, та здоровому глузду, але він не вірив нікому і з радістю щовечора слухав казки старої ворони про небесну вись, зорі та інші планети на котрих мешкають тільки щасливі хом’яки.

Змужнівши Біллі Бом розпочав креслити літальні апарати, машини, які зможуть здійснити дитячу мрію. Більшість моделей не працювали, інші швидко виходили з ладу, але його віра залишалася непохитною. Одного разу завітав у гості до хом’ячка подорожній горностай, що мандрував далеко на схід у пошуках Кришталевої гори. Пригощаючи гостя, Біллі Бом розповів йому про власну мрію та неабияк зацікавив мандрівника :

– До Сонця не можливо долетіти, – відповідав горностай, – навіть найбільші птахи, котрих я зустрічав, не наближалися до нього. 

– Вони просто бояться та не цікавляться цим питанням, – нервово відповідав Біллі, – деяким із них крила не потрібні, вони впевненіше почувають себе на землі, біля своїх гнізд. Можливо, пташенятами вони жили мріями, але зараз думають тільки про те як прогодувати сім’ю.

– Можливо й так, – промовив горностай. – Я вирушаю до Кришталевої гори, щоб скуштувати найсмачнішої води на вершині. Ходімо до неї разом, можливо там ти знайдеш відповіді на свої запитання.

– Я багато подорожував, але не чув про неї.

– Мало істот знає легенди про Кришталеву гору, а ще менше бачили. – Таємниче промовив горностай, – також за переказами вона є найвищою вершиною на землі.

– Так! Можливо, на ній відпочиває сонце. – Радісно вигукнув Біллі.

– Але шлях не близький і може пройти декілька років, поки дістанемося вершини.

– Великі мрії вартують зусиль та часу, – відповів Біллі Бом та вирушив збиратися у похід.

Мандрівка до Кришталевої гори тривала п’ять років. Вона була тяжкою, інколи не вистачало їжі, переходячи пустелю вони залишилися без води, вночі тремтіли від прохолоди, але друзі жодного вечора не жалкували про мандрівку. Щоранку вони прокидалися із думками, що до омріяного залишилося на один день менше. У подорожан шалено калатало у грудях, коли вони розгледіли обриси гори – вона була височенна та вкрита дрібними кристалами, смарагдами та аквамарином. Підйом був довготривалим, але останні перешкоди були подолані. На вершині знаходився чарівний фонтан, що дарував життєві сили та енергію. Саме його довгими роками шукав горностай, щоб змити із себе втому прожитих років та надихнутися на нові звершення. На відміну від друга, Біллі був розчарований. Підійнявши голову, він розглядів Сонце та зрозумів, що навіть найвища вершина світу не подарує йому дотику до світла. Зневірившись, Біллі просидів біля фонтану три дні. Він не споживав їжі, не пив, а мовчки вдивлявся у небесне склепіння. Горностай намагався розрадити товариша, але це не приносило результатів. Згодом, на вершину завітав старий Орлан, щоб скуштувати чудодійної водиці та набратися сили для далекого перельоту на південь.

– По кому у Вас жалоба? – обережно запитав Орлан. – Хіба можна бути засмученим біля джерела?

– За Сонцем… – Вперше за останні дні промовив Біллі.

– Так, а що ж з ним сталося? – здивовано відповів Орлан. – Воно сьогодні, як і сотні років назад осяює дорогу мандрівникам.

– Я гадав, що дотягнуся до нього, – тихо промовив хом’ячок. – Я все життя мріяв доторкнутися до Сонця. Відчути його силу, тепло та ласку на своїх долонях.

 – Я не можу обіцяти, що долечу до нього, але спробую. Сідай на праве крило і міцно тримайся, – задумливо вдивляючись у обличчя Біллі Бома промовив Орлан.

Хом’ячка переповнювала радість. Він відразу вискочив на Орлана та міцно вхопився за його шию. Політ був стрімкий. Птах швидко набирав швидкість та висоту, Біллі розрізняв зорі, а гора втратила велич. Вона не перевищувала горошину у його очах. Орлан з усіх сил намагався подолати складний шлях, його крила розрізали повітря, а погляд був направлений у вись. Він досяг висот, котрі до нього не долав жоден птах, але сонячний диск не наблизився, він тільки дражнив відчайдух своїми промінчиками та сліпив очі. Відчуваючи втому Орлан стрімко перейшов у круте піке та майстерно приземлився на Кришталевій горі.

– Вибачай друже, але навіть для сина неба, гордого Орлана, Сонце є не досяжним.

– Можливо, тобі не судилося дотягнутися до блаженства, але ти мені подарував цінний урок, – мудро відповідав Біллі Бом.

– І у чому він полягає? – запитав горностай, котрий до цього спостерігав стрімкий політ. – Ти відмовишся від своєї мрії?