Розділ 9.1

На щастя, швидка приїздить швидко. Чоловіка забирають, а мене просять поїхати з ними, оскільки з родичів нікого немає. Мені важко перебувати в кареті швидкої допомоги. Важко спостерігати за тим, як незнайомця повертають до життя. Я наче в минуле повертаюсь, коли сама лежала на цій кушетці та стікала кров'ю. 

Серце ось-ось вистрибне з грудей, і я дуже боюсь втратити свідомість. Сирени діють на нерви та розколюють мою голову навпіл. Просто я не думала навіть, що в таку ситуацію потраплю. Називається, відпочила.. 

Рівно за п’ять хвилин прибуваємо до лікарні. Чоловіка забирають у реанімацію, а мені залишають його телефон. Розумію, що треба зв'язатися з його рідними, але дуже страшно це робити. Уявляю, наскільки сильно вони злякаються… 

Серед останніх набраних знаходжу контакт “Син” і вирішую набрати його. Слухаю довгі гудки й нетерпляче тупочу ногою. Не розумію, чого він так довго слухавку не піднімає. 

– Що таке, тату? Я зараз зайнятий трохи, – невдоволено заявляє чоловічий голос. 

– Пробачте, але це не ваш тато… 

– Ти хто? – випалює чоловік. – Де мій батько? 

– Йому погано стало. Зараз він у лікарні. Ви можете приїхати? – питаю. 

– Яка лікарня? – цідить. 

– Друга міська. Я тут, біля реанімації, – пояснюю. 

– Скоро буду. 

“Син” кидає слухавку, а я глибоко вдихаю. Тепер треба дочекатися на нього і повернути телефон. Дуже сподіваюся, що той бідолашний не помре. Тоді всі мої намагання допомогти будуть марними. 

Сідаю на диван під дверима реанімації та чекаю на чоловіка, з яким телефоном говорила. На щастя, вдається опанувати себе після поїздки в кареті швидкої допомоги. Це було важко, але я впоралася. 

Не знаю, скільки минає часу, як на мене, то ціла вічність, але коли бачу в коридорі знайоме обличчя сильно дивуюсь. Цього чоловіка я вже бачила одного разу в ресторані, але тоді він був веселим та усміхався, а зараз я бачу перед собою зляканого хлопчика.

– Це ти мені телефонувала? – здивовано питає Єгор. 

– Так, – киваю. – Ось телефон твого тата. 

Віддаю йому ґаджет і вирішую пояснити все, що сталося сьогодні. Єгор слухає уважно, не перебиваючи, а мені просто по-людськи дуже його шкода. 

– Дякую, що допомогла, художнице, – хоче усміхнутися, але виходить так собі. 

– Я сподіваюсь, що з твоїм татом усе добре буде, – кажу щиро. – Я залишу тобі свій номер. Можеш пізніше написати, як він?

– Звісно, – Єгор киває. Поки я диктую свій номер, він записує його в телефон.  – Так і напишу – “художниця”. Чи краще “рятівниця”?

– Нехай буде художниця, – усміхаюсь. 

Попрощавшись з Єгором, залишаю лікарню. Доводиться викликати таксі, щоб повернутися на стоянку до торгового центру і забрати свою машину. 

Після усього пережитого почуваюсь вичавленим лимоном і дуже сильно хочу зачинилися в майстерні та малювати всю ніч. Думаю, це допоможе мені значно краще розслабитися, ніж сон. 

Усі мої плани летять під три чорти, коли на подвір’ї бачу автомобіль Яра. Не розумію, що він тут робить, і дуже сподіваюсь, що Лейла не приїхала з ним. Залишаю автомобіль і забираю пакети з багажника. Коли заходжу в будинок, чую голоси з вітальні. Спочатку хочу просто піти до себе, але в коридор виходить Аліса.

– Ти де була? – питає трохи невдоволено. – Ми не могли до тебе додзвонитися.

– Мабуть, телефон сів. Пробач, – відповідаю. 

– Приєднаєшся до нас? Яр приїхав у гості з Лейлою, – питає. 

Чую ім’я, яке вже встигла зненавидіти, і мало не кривлюсь. Він таки притягнув її з собою. Не розумію тільки, з якою метою.

– Я в місто поїхала, – кажу. – Хочу відпочити.

Йду на другий поверх, залишаю речі в пакетах, а сама одягаю заляпані фарбою джинси й кофту з довгим рукавом. Змиваю макіяж і стаю собою. Так, не красуня, але справжня. 

Спускаюсь сходами вниз і точно не очікую зустріти там Лейлу, яка змінила свою коротку сукню на ще коротші шкіряні шорти. Вона зупиняється, коли бачить мене, і відкрито кривиться:

– Що це за вигляд? Ти схожа на безпритульну, – заявляє. 

– А ти – на повію, – не залишаюся в боргу. 

– Що? – обличчя Лейли в цей момент треба бачити. Схоже, не чекала на мій відсіч. Ну нічого, буде знати, як мене ображати. – Та як ти смієш?! 

– Що відбувається? – у коридор виходить Яр, а за ним – Аліса та Алекс. 

– Ярчі, ця божевільна назвала мене повією! – випалює Лейла. – А сама при цьому жахливо виглядає. 

– Діано, це правда? – злиться Алекс. Він дивиться на мене так, наче це я спровокувала цю ситуацію, але ж першою мене образила саме Лейла!

– Правда, – кажу. – Але вона теж мене образила!

– Негайно вибачся! – цідить Алекс, а я розгублено завмираю.

– З якої це радості? – фиркаю. 

– Лейла – наша гостя, а ти її образила! – заявляє брат. Схоже, він трохи розійшовся і зовсім не думає про те, що зараз виставляє мене якоюсь дурепою. – Вибачся, Ді!