Палка байдужість

Розділ 9

Поки ми ходимо величезним приміщенням, Лейла не відлипає від Яра ні на секунду. Вона тримається за його лікоть і постійно щось йому говорить. 

Я ж намагаюсь розглядати великий спортивний зал, де будуть займатися охоронці, щоб підтримувати свою форму, душові та роздягальню. Також тут є кімната відпочинку з кількома диванами та телевізорами. Ну і, звісно, кабінет Яра та Макса. Ось стає цікаво, адже меблі обирала я. Навіть гордість за себе бере, коли бачу чудово облаштований кабінет. 

– А тепер вишенька на торті! – заявляє Макс і відкриває мій подарунок перед усіма гостями. Спочатку він сам зацікавлено розглядає картину, а потім це робить Яр. Коли його погляд від картини переноситься до мене – стає ніяково. 

– Яка краса! – знову втручається Лейла. – Хто це намалював? 

– Наша Діана! – підморгує мені Макс, а Лейла замовкає. 

На картині зображено велике місто з хмарочосами та автомобілями в заторі. Коли я малювала її, то й не думала, що подарую чоловікам, але рада, що вона буде тут. 

– Дуже гарно, Ді! – говорить Яр, а я киваю. Макс одразу ж вішає картину над одним зі столів та усміхається. Мені також приємно, що подарунок сподобався. 

– Дуже гармонійно підібрано меблі та кольори, – продовжує Лейла. – Хто цим займався? 

– Діана, – відповідає Яр. – Вона як художниця краще у цьому розбирається. Вийшло дійсно чудово. Дякую, Ді. 

– Будь ласка, – усміхаюсь. 

Мені приємно чути такі слова від Яра. А ще приємніше бачити невдоволений вираз обличчя Лейли. 

Коли екскурсія закінчується, ми всі виходимо на вулицю. Гості розходяться, а от Лейла нікуди не поспішає. 

Аліса з Алексом прощаються і їдуть додому, а от я не впевнена, чи варто наближатися до Яра. Думаю, нічого страшного не станеться, якщо поїду, не попрощавшись. 

Йду до автомобіля, але сісти в салон не встигаю. Відчиняю двері, і за раму хапається Яр. Завмираю, тому що не очікувала побачити його так близько. 

– Тікаєш, не попрощавшись? – питає, уважно за мною слідкуючи. 

– Не хотіла тебе відволікати, – стримано кажу. – Бувай! 

– Дякую за картину. Вона дуже гарна, – продовжує Яр. – І за допомогу дякую. Всі оцінили. 

– Особливо твоя подружка! – фиркаю і розумію, що дарма згадала Лейлу. Ховаю погляд, але Яру і так усе зрозуміло. 

– Ревнуєш, колючко? – усміхається, а я дратуюсь. 

– Ще чого! – фиркаю. – Ревнують тих кого кохають, а ти мені навіть не подобаєшся! 

– Он як… – схоже, я перегнула, тому що Яр більше не усміхається. 

– Ярчі, я тебе шукала! – Лейла так невчасно з'являється і кладе свою руку на плече чоловіка. – Поїдемо в ресторан? Треба відсвяткувати відкриття твого бізнесу! 

– Поїхали! – Яр відпускає двері автівки і відступає. 

– Діано, складеш нам компанію? – несподівано пропонує Лейла. 

– Ні, дякую. У мене свої справи, – кажу сухо. – А вам гарно відсвяткувати. 

Сідаю в салон і зачиняю двері. Поки залишаю парковку, не можу не дивитися на Яра і Лейлу. Вона відкрито вішається на нього, і це дратує. 

Так, я ревную його, але ніколи в цьому не зізнаюсь. Всередині все просто палає, але зверху я залишаюсь байдужою. Це боляче, але я звикла ховати свій біль під шкірою. 

Коли говорила, що у мене є плани, то трохи лукавила. Насправді я нічого не планувала. Просто захотілося вибратись у місто і розвіятись. Саме тому вирішую поїхати спочатку в кінотеатр, а потім зайти у кафе пообідати. Ну а що? Треба інколи робити собі відпочинок від усього.

Час за переглядом фільму пролітає дуже швидко. Мені вдається вимкнути всі думки на деякий час і розслабитися. Після кіно гуляю торговим центром і роблю покупки. Трохи одягу зайвим ніколи не буде. 

Залишаю пакети з покупками в автомобілі, а сама йду в ресторан, що розташований неподалік торгового центру. Мені сподобалася літня тераса, на якій практично нікого немає, а я як ніхто люблю тишу та самотність. 

Замовляю собі салат і чай. Поки чекаю, розглядаю людей, що проходять повз. Руки так і чешуться намалювати цю міську рутину. Як їдуть автівки, як люди кудись поспішають. Мабуть, намалюю те, що в пам'яті збереглося, коли додому повернусь. 

Коли приносять замовлення, берусь за їжу і просто насолоджуюся тим, що у мене є. Таке буває рідко, але буває. Не завжди я незадоволена життям. Тільки от усамітнення моє триває недовго. Я помічаю, як на вулиці чоловікові стає погано. Він просто йшов, а тоді впав на асфальт без свідомості. Залишаю свій обід і біжу до нього. Добре, що розплатилась одразу за нього. 

Навколо починають збиратися люди, але не для того, щоб допомогти, а просто подивитися. Ось це дратує мене найбільше. Чоловіку при цьому краще не стає. Він без свідомості, і це лякає. 

На вигляд йому років шістдесят. Можливо, щось із серцем… Не вигадавши нічого кращого, розстібаю верхні ґудзики у нього на сорочці і сама викликаю швидку, тому що більше ніхто до цього не додумався. 

На щастя, швидка приїздить швидко. Чоловіка забирають, а мене просять поїхати з ними, оскільки з родичів нікого немає. Мені важко перебувати в кареті швидкої допомоги. Важко спостерігати за тим, як незнайомця повертають до життя. Я наче в минуле повертаюсь, коли сама лежала на цій кушетці та стікала кров'ю. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше