Розділ 8

Наступні кілька днів я просто не виходжу з дому. Так, ховаюсь, і відкрито це визнаю. Просто мені важко боротися з собою. Той поцілунок змусив мене почуватись щасливою, а потім я згадала, що не маю на це права… 

Свого часу Алекс виділив мені мансарду для того, щоб я могла обладнати там свою невелику майстерню. Тут я можу зачинитися і малювати скільки заманеться. Саме цим і зараз займаюсь, щоб відволіктись від думок про Яра. 

Малюючи чергову картину, так сильно поринаю у власні роздуми, що навіть не зважаю на те, що саме малюю. І лише в момент, коли пензлик залишає полотно, бачу портрет Яра. Він настільки правдоподібний, що мені здається, наче ось-ось чоловік оживе і знову мене поцілує. 

Доводиться головою потрусити, щоб викинути подібні думки з голови. А тоді хтось стукає у двері. Щоб приховати свій невеликий злочин, накриваю картину тканиною. Навіть не знаю, як пояснити Алексу чи ще комусь, чому це я Ярослава малюю, та ще й таким правдоподібним. 

Очі, губи, які мене цілували… його колюча борода волосок до волоска… У мене мурахи шкірою, тому що надто добре все це пам'ятаю.

Накривши картину, йду відчиняти двері, але на порозі бачу не брата, а його дружину. 

– Ти весь день тут, – хмуриться Аліса і розглядає мій забруднений фарбами одяг. 

– Точно! – на вулиці починає сутеніти, а я прийшла сюди ще зранку. 

– Діано, з тобою все добре? Ти сама не своя останні кілька днів, – питає Аліса. – Може, я можу чимось допомогти? 

– Сумніваюсь, але… дякую, – кажу. – Я вже закінчила на сьогодні. Можна повертатися в будинок. 

Зачиняю двері своїм ключем, тому що не хочу, щоб хтось крім мене зайшов всередину. Разом йдемо до будинку і дорогою відчуваю, як болить шлунок від того, що сьогодні я практично нічого не їла. Для мене цей день минув занадто швидко, як і всі попередні. 

– Діано, завтра у Яра відкриття агентства. Ти підеш з нами? Хочемо його привітати, – питає Аліса. 

– Завтра? – розгублено перепитую. – Я не знаю. 

– Ти подумай. Мені здається, що Яр буде радий тебе побачити. 

А мені так чомусь не здається. У мене взагалі така думка в голові, що Яр вважає мене божевільною. І правильно робить, тому що я дійсно не можу дати ради своїм думкам та страхам. 

Після вечері йду у свою кімнату, і тепер моя голова забита думками про завтрашнє відкриття. Розумію, що правильно було б піти, але… я боюсь побачити розчарування в очах Яра. Хочу пам'ятати його усміхненим і з теплим поглядом. 

Цієї ночі сплю погано. Всі думки забиті Яром, і як би я не намагалася переключитися на щось інше – нічого в мене не виходить. В результаті зранку прокидаюся зла і невиспана. Ще й голова болить. 

– Що це з тобою? – питає Алекс, коли спускаюсь на сніданок. – Не захворіла? 

– Погано спала, – кажу і сідаю за стіл. 

– Ти поїдеш з нами до Яра? – цікавиться Аліса. – О дванадцятій ми маємо бути там. 

– Поїду, – кажу, поки не передумала. 

У моїй голові так і не склався чіткий план, як правильно вчинити, тому вирішила послухати не розум, а серце. От воно обома руками за те, щоб поїхати. 

– От і чудово, – усміхається Аліса. 

Після сніданку повертаюся в кімнату, щоб зібратися. Ось тут виникає проблема, тому що я уявлення не маю, що можна одягнути. На вулиці тепло, і чим менше одягу – тим краще, але не в моєму випадку. 

Я не можу одягнути сукню чи футболку з коротким рукавом… Доводиться одягати білі вузькі джинси та такого ж кольору блузку. Волосся збираю у хвіст і роблю макіяж. Треба приховати бліду шкіру і синці навколо очей. 

Я навіть подарунок для Яра з Максом підготувала. Не знаю, чи сподобається він їм, але мені здається, що під атмосферу кабінету підійде. Ну а найголовніше те, що зроблений він своїми руками. 

– Що це? – питає Алекс, коли кладу запаковану коробку на заднє сидіння своєї машини. 

– Подарунок, – усміхаюсь. 

– Ти не з нами поїдеш? – хмуриться брат. 

– У мене ще є плани, тому я – окремо, – відповідаю і сідаю за кермо своєї лялечки. Чесно кажучи, за ці дні дуже скучила за нею. Треба це виправляти, а то я сама собі в цьому стані не подобаюсь.