Розділ 7

Повернувшись додому, Алекса з Алісою там не застаю. І це на краще. Не буде запитань про те, куди це я зібралася. Одразу йду у свою кімнату, щоб вибрати сукню для вечері. Ось тут і гублюсь, тому що на побачення не ходила років сто й одягу відповідного у мене немає. 

А може, і не варто змінювати свій стиль заради якогось побачення? Яр ще подумає, що я заради нього сукню одягнула! А якщо одягати сукню, то треба таку, щоб ноги мені закривала… 

Короче кажучи, надто важко все це, тому обираю чорні вузькі штани і білу туніку. Волосся залишаю розпущеним і роблю легкий макіяж. Наче і просто, але разом з тим – доволі мило. 

– Куди це ти зібралася? – питає Руслан, коли зустрічаємось на вулиці. Схоже, Алекс дав йому завдання слідкувати за мною. 

– На прогулянку, – відповідаю. 

– Не пізно для прогулянок? – хмуриться.

– Русе, мені не п'ять років, – торкаються його плеча. – Усе добре буде. 

– Може, мені варто з тобою поїхати? 

– Точно не варто, – кажу. – Не чекай на мене. Можу затриматися. 

Сідаю в автомобіль і залишаю територію. Я звикла до того, що Руслан завжди поряд, але просто зараз у голові виникла дивна думка. Він дійсно завжди поряд. Невже у нього нічого більше немає?

Думаю, що буде правильно запитати про це в Алекса. Буде незручно, якщо запитаю у Руслана, а йому ця тема болюча. 

На місто опускаються сутінки, і саме в цей час я паркую автомобіль біля ресторану, куди мене запросив Ярослав. Встигаю тільки з салону вийти і помічаю його з букетом квітів у руці. 

Завмираю, тому що не думала, що Яр піде так далеко. Квіти – це дуже приємний сюрприз, якого я не чекала. 

– Привіт! – усміхається мені і дає букет. – Це тобі!

– Дякую! – зніяковіло забираю квіти. – Але не треба було.

– Чому? Не любиш квіти? – хмуриться. 

– Люблю… просто… 

І як пояснити, що я сильно збентежена? Мені ще ніхто квіти не дарував. 

– Тоді не думай про погане. Підемо вже? – Яр подає мені свій лікоть, а я вагаюсь кілька секунд. Залишаю квіти в салоні автівки, зачиняю її і таки хапаю за його руку. 

А може, Яр має рацію? Досить уже думати про погане і накручувати себе. Я приїхала на побачення, отже, треба насолоджуватися. 

Ми сідаємо за столик і робимо замовлення. Поки чекаємо, Яр розповідає про свої плани щодо агентства. Мені цікаво його слухати і приємно слідкувати за тим, як рухаються його вуста і блищать очі, коли він про свою роботу розповідає. 

– Як там Аліса з Алексом? – питає Яр. – Щось я замотався і зовсім забув сестру провідати. 

– Так вони в Париж полетіли, – відповідаю. – Алекс вирішив влаштувати Алісі романтичні вихідні. 

– Круто! – усміхається Яр. – Я радий, що у них все добре.

– Я теж, – відповідаю. 

Нам приносять замовлення, і ми починаємо їсти. Потроху мене зовсім відпускає і навіть дивно стає, чого це я так хвилювалась спочатку. Яр хороший і не буде нічого робити проти моєї волі. Я думаю, що ця вечеря закінчиться на хорошій ноті і кожен з нас поїде до себе додому. 

– Чим будеш займатися, поки одна вдома? – питає, попиваючи каву. 

– Не знаю, – знизую плечима. – Планів, як таких, немає. 

– Якщо хочеш, можеш навідуватися до нас із Максом у гості. Будемо раді тебе бачити.

– Дякую за запрошення, – усміхаюсь. – Навідаюсь якось. 

Якось дуже швидко наша вечеря закінчується. Коли покидаємо ресторан, на вулиці зовсім темно і прохолодно. Обіймаю себе руками, і на мої плечі опускається піджак Ярослава. 

– Дякую, – кажу розгублено і вдихаю аромат його парфумів.

– Може, поїдемо до мене? – несподівано питає. – Вип'ємо вина. Глянемо якийсь фільм. 

– Не думаю, що це хороша ідея, – миттєво замикаюсь. – Я краще додому поїду. 

– Діано, не треба мене боятися, – Яр хмуриться. – Я просто хочу стати ближчим тобі. Поступово. Потроху. 

Я це розумію. Знаю, що Яр нічого не зробить проти моєї волі, але… мені страшно. Я боюсь побачити відразу в його очах. Вона буде, що б він там не говорив. Навіть якщо Яр не розуміє цього, то я розумію. Мої шрами не можуть викликати захват. 

– Добре, – несподівано навіть для себе погоджуюсь. – Давай… спробуємо. 

Дуже сподіваюсь, що не пошкодую про це. Це перша моя спроба вилізти з власного кокона, і якщо у мене вийде, далі буде не так страшно.

Яр їде першим, а я – за ним. Живе він за п’ять хвилин їзди. Коли автомобіль зупиняється під під'їздом нової багатоповерхівки, Яр виходить першим, а я – слідом. 

Ми заходимо в під'їзд, а тоді піднімаємось ліфтом на восьмий поверх. Яр здається мені спокійним, а от я сама досі не розумію, чи правильно роблю. Мабуть, і не зрозумію, тому що руки тремтять і долоні пітніють. 

– Проходь, – Яр пропускає мене у квартиру першою. Переступаємо поріг – і вмикається світло.