Розділ 5

– Що ти тут робиш? – питаю, наблизившись до Яра. Він уважно мене розглядає, а я відчуваю, як мурахи бігають тілом. Здається, він починає мені подобатися, але хорошого в цьому мало. 

– Вирішив запросити тебе на обід, – відповідає. 

– Чому не зателефонував? – дивуюсь. 

– Я телефонував. Але ти не відповідала, – киває на мою сумку. 

Дістаю з неї телефон і розумію, що він не вмикається. Розрядився. 

– Забула зарядити, – кажу і кидаю його назад у сумку. 

– Я помітив, що картину ти закінчила. Гарно вийшло, – ми разом йдемо до виходу, і це так дивно. 

– Дякую, – відповідаю. – Завтра я вільна, тому допоможу тобі з вибором меблів. 

– Чудово. 

Яр відчиняє для мене двері свого автомобіля, а я сідаю всередину. Перед цим відпускаю свого водія і точно знаю, що він докладе Алексу, з ким я поїхала. 

Дорога до міста займає хвилин двадцять, і за цей час разів п’ять я ловлю себе на тому, що розглядаю Ярослава. Те, як він тримає пальцями кермо, його зосереджений погляд, і навіть легку усмішку на вустах. 

– Чому ти вирішив повернутися сюди? – вирішую розпочати розмову першою. – Будеш шукати біологічних батьків? 

– Я думаю над цим, – відповідає. – Але є певні сумніви. 

– Чому ти сумніваєшся? Це ж твої батьки, – не розумію його. 

– Вони від мене відмовилися. Яка ще може бути причина, що в пів року я потрапив у дитячий будинок? 

– Причини бувають різні, – замислююсь. – На твоєму місці я б спробувала їх знайти і дізнатися все. Принаймні для того, щоб власну цікавість заспокоїти. 

– Думаєш? – Яр замислюється. – Просто для мене завжди батьками були Олег зі Світланою. Мені добре з ними жилося. Я став самодостатнім завдяки їм. Так, мені важко прийняти те, що Олег займався поганими справами, але за це він поплатився сповна. І Світлана теж. 

– Ці люди можуть залишатися твоїми батьками, але при цьому ти можеш шукати справжніх. Пробач, що я так наполягаю, просто мені здається, що батьки – це найважливіше, що у нас є. Я своїх втратила, а в тебе є можливість своїх знайти. 

Ярослав зупиняє автомобіль біля ресторану і повністю повертається у мій бік. Місця в салоні стає зовсім мало, і я притискаюсь спиною до дверей. 

– Твої слова змушують мене замислитись, – шепоче. – Дякую. 

– Я просто сказала свою думку, – зніяковіло знизую плечима. 

Нарешті Яр збільшує дистанцію між нами, а тоді залишає салон. Обходить автівку і відчиняє двері з мого боку. Навіть руку подає, а я її приймаю. 

– Тобі не здається, що мій вигляд не сильно відповідає цьому закладу, – дивлюсь на свій комбінезон, а тоді – на фасад дорогого ресторану. 

– Ти маєш чудовий вигляд, – заявляє Яр, а я червонію. 

Він пропускає мене першою, а тоді заходить сам. Якщо офіціантка і невдоволена моїм виглядом, то ніяк цього не показує. Проводить нас до столика і залишає меню. 

– Тут смачна риба і стейки, – говорить Яр, поки пробігаюсь очима по меню. 

– І ціни нічого такі, – хмикаю. 

– Замовляй, що хочеш. Це ж я тебе запросив, отже, і оплачувати буду я. 

– Як скажеш, – хмикаю. Вирішую не переходити межу й устриць не замовляю. Хоча насправді просто їх не люблю. 

Зупиняюсь на дорадо та салаті, а от Яр обирає стейк. 

Поки чекаємо на замовлення, вирішую піти помити руки. У вбиральні нікого немає, тому швидко роблю свої справи і виходжу в коридор. А вже там на мене чекає дещо не дуже приємне. На повному ходу врізаюсь у чоловіка і відчуваю його руки у себе на плечах. 

– Пробачте, – кажу збентежено і відступаю. Тільки зараз можу на нього глянути і, чесно кажучи, трохи дивуюсь. Чоловікові на вигляд років двадцять сім. Блондин із блакитними очима. 

– Усе добре, – він усміхається і розглядає мене з голови до ніг. – Ти художниця? 

– Що? – розгублено питаю. Щось надто пізно до мене доходить, що незнайомець саме по моєму зовнішньому вигляді зробив такі висновки. 

– Фарба на одязі, – пояснює, а я червонію чомусь. 

– Єгоре, ми тебе чекаємо! – кричить з іншого кінця коридору чоловік у костюмі, і блондин хмуриться. 

– Мені треба йти, – говорить. – Може, ще зустрінемось, художнице! 

Цей Єгор підморгує мені на прощання і йде, а я дивлюсь йому вслід і нічого не розумію. Раніше я уявлення не мала, як це – знайомитися з чоловіками та просто спілкуватися, а зараз вони самі до мене липнуть.

Повертаюсь за столик до Яра і бачу, що їжа вже чекає на мене. Після зустрічі з тим незнайомцем відчуття якісь неоднозначні, а тут ще і Яр погляду з мене не зводить. 

– Щось сталося? – питає, помітивши мій напружений стан. 

– Усе добре, – натягую на обличчя усмішку. – Давай їсти. 

Яр більше не лізе з питаннями, а я радію цьому. Їмо мовчки, і я розумію, що їжа тут дійсно смачна. В принципі, у цьому обіді немає нічого поганого. Ми з Яром просто знайомі, які хочуть провести разом час за обідом.