Розділ 4.1

– Я хочу мати власний автомобіль, – кажу. 

– Ні, – коротко відповідає, а я дратуюсь. Якого біса? Мені не десять років! 

– Чому? Поясни, – намагаюсь стримуватися. 

– Тому, що я за тебе хвилююсь. Будеш їздити з водієм куди треба. 

– Таке собі пояснення, – бурчу. – Я вже доросла, якщо ти забув. Небезпеки більше немає, тому мені хочеться бути такою, як усі. Що в цьому поганого? 

– А ти хіба не така, як усі? – цідить Алекс. 

– Не така! І ти сам це знаєш! – випалюю і відчуваю, що ось-ось плакати буду. Ну ось, а так хотіла бути сильною та впевненою у собі… Не вийшло. 

Залишаю вітальню і піднімаюсь сходами на другий поверх. Гримаю дверима кімнати і сідаю на край ліжка. Бажання зараз – рознести все навколо на друзки. Сумніваюсь лише, що це якось мені допоможе. 

Стук у двері відволікає від думок. Я знаю, хто за ними стоїть, точно так само знаю, що зараз він зайде сюди. 

Двері відчиняються, і на порозі з'являється Алекс. Він уже не здається таким злим і сідає поруч зі мною. 

– Пробач. Я завжди забуваю, що ти більше не маленька дівчинка, – шепоче. 

– Це ти пробач. Я знаю, що ти хвилюєшся за мене, – кажу, розглядаючи свої руки. 

– Я куплю тобі автомобіль, – несподівано погоджується. – Дуже сподіваюся, що це не буде черговою моєю помилкою. Але пообіцяй бути обережною. 

– Обіцяю! – радісно випалюю. 

– Ді, я знаю, що ти не любиш говорити на цю тему, але… твої шрами. Можливо, варто їх позбутися? – Алекс дивиться на мене, а я відчуваю, як у горлі наростає клубок. Так, я справді не люблю про це говорити. Колись він уже пропонував мені подібне, але я відмовилася. Не тому, що не хочу, просто ці шрами – це як нагадування про вечір, коли загинули мої батьки. Я вижила, а вони – ні. 

Чи маю я право знищувати останнє, що з того дня залишилося? Не думаю… 

– Ні, не варто, – кажу сухо. – Ти знаєш, чому я не хочу цього робити. 

– Треба навчитися відпускати минуле, – Алекс накриває мою руку своєю, а я майже не дихаю. – Воно не дає тобі жити повноцінно. 

– Я не хочу жити повноцінно, – випалюю. – Бувають моменти, коли я взагалі жити не… хочу. 

– Ходи до мене, – Алекс обіймає, а я як маленька дівчинка плачу в його обіймах. 

Мабуть, я роблю неправильно, коли надто сильно зациклююсь на тому, що було. Але не можу інакше. Я пам'ятаю ту аварію до дрібниць. Кров на обличчі батьків, власні рани… І крик, що розриває душу… Мій крик… 

Навіть якщо операція забере мої шрами, то душевні рани нічим не загоїти. Інколи мені здається, що я також мала там загинути, і не розумію, чому цього не сталося.

– Пробач, що псую тобі настрій, – шепочу. – В Аліси сьогодні вагітність підтвердилась. 

– Не говори дурниць. Ти все одно моя сестра і я тебе люблю, – Алекс цілує моє волосся і відпускає. – Завтра Руслан знайде для тебе хороший варіант автівки. А сьогодні просто відпочивай. Я тебе люблю. 

– А я – тебе. 

Алекс йде, а я ще довго просто сиджу і думаю про все на світі. Мені треба навчитися жити. Просто жити і радіти будь-яким моментам, але змусити себе – це найважче. 

Мій кокон занадто міцний, і я не знаю, чи вдасться комусь витягнути мене з нього.

Наступного ранку водій везе мене в інтернат. Хочу сьогодні закінчити всю роботу і завтра допомогти Яру. Я ж обіцяла. До обіду завершую роботу, а після цього вирішую провести діткам заняття з малювання. Ну а що? Вдома все одно робити нічого, а тут хоча б весело. 

Директор виділяє нам клас, і я запрошую всіх охочих брати альбоми і займати місця. На мій подив, приходять як дівчата, так і хлопці. Захопившись, розповідаю, як правильно намалювати портрет і найпростіші речі, щоб було гарно. 

Якоїсь миті приходить думка, що з мене може вийти непогана викладачка, але вона швидко зникає, адже я не сильно люблю людей. Хіба що діти, і то, тільки ті, що тут. Мені здається, що вони інакше дивляться на це життя. Маленькі, але вже такі дорослі всередині. 

– Ну як вам? – питаю, коли заняття закінчується. 

– Було круто! – кричить Назар з останньої парти.

Я усміхаюсь і збираю речі, а коли повертаюсь до дверей, бачу там Ярослава. Завмираю, тому що не очікувала його побачити. Це ж скільки він там стояв? Невже слухав мій урок? І чого мені так ніяково від цього?