Розділ 4

– Усе гаразд? – питає, уважно мене розглядаючи. 

– Так… Дякую, – кажу, але чомусь ніхто з нас не поспішає відступати. Так і стоїмо… розгублені. Ну я так точно. 

Яр першим забирає від мене руки і відступає на крок. Я ж витираю спітнілі долоні об джинси і дивлюсь куди завгодно, лиш би не на нього. 

– Ти можеш піти вмитися, а я приберу тут усе, – говорить, а я тільки киваю. Вмитись мені однозначно треба. Щоб мізки на місце стали. 

Біжу у вбиральню і вмикаю воду. Вона холодна, якраз те, що мені треба. Мию руки та обличчя і кілька разів глибоко вдихаю. Треба повертатися до Яра, але щось я зовсім цього не хочу. 

Може, сказати нехай їде, а я сама якось дому дістанусь? 

Та коли знову виходжу на вулицю, вирішення цієї проблеми приходить саме по собі. Бачу свою BMW – і видихаю. Поспішаю до неї глянути, як там бампер, і з подивом відмічаю, що навіть сліду від удару не залишилося. 

– Ну як тобі? – питає Яр, з’явившись поряд. 

– Круто! – емоційно випалюю. – Скільки я тобі винна? 

– Ми ж домовилися, що ти допоможеш мені в офісі, – Яр ховає руки в кишені штанів та усміхається. – Чи ти передумала?

– Звісно, ні! – кажу. – Тільки не завтра. Мені тут закінчити треба. 

– Без питань. У мене завтра теж є робота, тому чекаю тебе післязавтра. 

– Я приїду. Тільки адресу мені скажи. 

Яр дістає з кишені телефон і просить продиктувати свій номер. Якщо чесно, не сильно хочу це робити, але якщо треба – то треба. Він записує номер і повідомленням скидає адресу офісу. Отже, тепер і в мене його номер буде.

– Привіт! – поруч із Яром з'являється той самий чоловік, що забрав мою машину на ремонт. – Я – Макс! 

Чоловік подає мені руку, і я її тисну. Просто тому, що він добряче мені допоміг. 

– Діана, – кажу. 

– Як тобі ремонт? Скарг немає? – киває на бампер. 

– Які можуть бути скарги? Усе чудово, – кажу. – Дякую вам! 

– Можна на “ти”. Дідусем зараз почуваюсь, – Макс усміхається, і я теж. Він здається мені доволі милим. 

– Пробач, – одразу виправляюсь. 

– Ти додому зараз? – питає Яр. – Може, ми за тобою поїдемо? 

– Навіщо? – не розумію. – Думаєш, що я знову в аварію потраплю? Так це просто випадковість була. Не варто перейматися. 

Прощаюсь з чоловіками і сідаю в автівку. На душі спокійно зараз. Руслан не дізнається про маленьке ДТП і дозволить мені користуватися автомобілем і надалі. 

Минає кілька хвилин, і я помічаю в дзеркалі заднього виду знайому автівку. Це Яр… їде за мною. Схоже, він не повірив, що я впораюсь, і вирішив провести мене додому. 

Сама не розумію, чому в цей момент усміхаюсь. Маю визнати, що це дуже приємно. Головне – не забувати, що це просто дружня допомога, і не більше. 

Коли зупиняюсь перед воротами і чекаю, поки вони відчиняться, помічаю, що Яр розвертає свою BMW і їде в бік міста. Свою місію він виконав. Я вдома і в безпеці. 

Заганяю автомобіль одразу в гараж, але, тільки-но залишаю салон, помічаю Руслана. Він йде до мене і прискіпливо оглядає автомобіль. Спочатку здається, що він в курсі аварії, що сталася сьогодні, але на бампері чоловік уваги не акцентує. 

– Як усе минуло? – питає. 

– Чудово, – кажу. – Можна мені ще завтра машину взяти? 

– З цим питанням до Алекса. Він не сильно зрадів, що ти сама за кермом була сьогодні, – відповідає. 

– Він не дозволить, – зітхаю.  

– А ти спробуй, – усміхається Рус. – В Алекса хороший настрій. Вони з Алісою на огляді були. Можливо, він таки дозволить, якщо добре попросиш. 

Варто спробувати. Знаю, що Алекс піклується про мене, але я вже дівчинка доросла. У нього тепер свої клопоти – дружина, дитина скоро народиться. А про себе я сама подбаю. 

Коли заходжу у будинок, одразу йду у вітальню. Саме звідти доноситься сміх Аліси. Вона сидить на колінах в Алекса, а він тримає долоню у неї на животі. 

Виглядає це шалено мило, і я усміхаюсь. Нарешті мій брат щасливий, і Аліса теж. Вони на це заслужили. 

– Бачу, огляд минув добре, – кажу, і ці двоє помічають мене.

– Усе дійсно добре, – відповідає Аліса. – Вагітність підтвердилася. 

– Вітаю вас! Алексе, можна з тобою поговорити? Це важливо. 

– Я здогадуюсь, чого ти хочеш, – бурчить. – Буде добре, якщо я у своїх припущеннях помиляюсь. 

Думаю, що Алекс не помиляється. Якщо Руслан розповів йому про моє бажання, то брат не сильно зрадіє, коли я попрошу його купити мені автомобіль.

– Я хочу мати власний автомобіль, – кажу. 

– Ні, – коротко відповідає, а я дратуюсь. Якого біса? Мені не десять років! 

– Чому? Поясни, – намагаюсь стримуватися. 

– Тому, що я за тебе хвилююсь. Будеш їздити з водієм куди треба.