Розділ 3.1

– Я згодна! – кажу, поки не передумала. 

– Дійсно? – схоже, Яр не на таку відповідь чекав. – Я радий. 

Далі наша розмова припиняється, тому що йому телефонують. По розмові розумію, що це якось пов'язано з роботою. Яр однією рукою тримає кермо, а іншою – телефон. Я ж краєм ока слідкую за ним, і мені… подобається це робити. 

Мабуть, не варто боротися з тим, що я дівчина і чоловіки в будь-якому випадку будуть мені подобатися. Проблема тільки в тому, що я нікого до себе не підпущу. Мені страшно побачити відразу в очах, коли я відкрию свої шрами…

Коли прибуваємо до інтернату, Яр власноруч дістає з багажника всі банки з фарбою. Коли ж з цим покінчено, він помічає один із найперших моїх малюнків. Це волошкове поле і діти, що бігають по ньому та сміються. Я малювала її на всю стіну, і зайняла ця робота близько тижня. 

– Дуже гарно, – переводить погляд на мене. 

– Я хотіла цією картиною показати, що це місце хороше. Тут добре та спокійно, – пояснюю. – І діти тут щасливі. 

Яр знову переводить погляд на картину, а я дивлюсь на нього. Дуже цікаво, про що він зараз думає, але спитати точно не наважусь. 

Коли нас помічають діти, то одразу пориваються допомагати. Старші хлопці разом із Яром несуть банки на територію, саме до тієї стіни, яку я сьогодні буду розпочинати. 

– А чим я можу допомогти? – питає Яр, коли починаю розводити фарби. 

– Запитай у директора. Думаю, що робота для тебе знайдеться, – кажу. 

Він киває і йде, а я берусь за свою роботу. Коли починаю малювати, весь світ наче зупиняється. Перед очима картинка того, як усе це має виглядати – і я більше нічого не бачу. 

Час до обіду злітає дуже швидко. Починають боліти руки, і я розумію, що варто відпочити. 

Озираюсь навколо в пошуках Яра, але його ніде не видно. Мию руки від фарби і йду його шукати. Ну дуже мені цікаво, чим він тут займається. 

Знаходиться чоловік доволі швидко. В одному з класів разом із двірником Олегом Михайловичем він ремонтує стільці. Збиває їх докупи, і виходить це у нього дуже ефектно. Бачу, як напружуються м'язи у Яра на руках, і чомусь у горлі пересихає в цей момент. 

– Діаночко, привіт! – помічає мене Олег Михайлович, а Яр відриває погляд від стільця. Повільно розглядає мене з голови до ніг та усміхається. – Оце ти підмогу нам привела! Ярослав відремонтував майже всі стільці. Золоті руки в хлопця.

– Круто! – хмикаю. – Відпочити не хочеш? 

– Можна, – Яр залишає свою роботу і йде за мною по коридору. Зараз у дітей уроки, тому, щоб не заважати, виходимо на вулицю і сідаємо на сходи. 

– Ти не зобов'язаний усе це робити, – кажу. 

– Ти теж, – дивиться на мене. – Але ж робиш… 

– Мені подобається, – знизую плечима. – Діти щасливі. Вони хочуть уваги, а я намагаюсь дати їм її. Так, як вмію. 

– Це через те, що ти рано втратила батьків? – питання Яра викликає у мене сироти на руках. Він правильно все зрозумів. Відкриваю рота, щоб вкотре огризнутися, тому що ця тема закрита, але не роблю цього. Просто не хочу бути холодною та злою. 

– Мабуть, так, – шепочу. – Я відчувала те, що відчувають вони зараз. 

Яр нічого не відповідає. Сам розуміє, що не варто заходити далі. Це закрита територія. 

Деякий час просто сидимо, а потім нас запрошують на обід у їдальню. 

Їмо разом з дітьми, і це доволі весело. Всі навперебій хочуть щось розповісти, а ми з Яром розриваємось, кого слухати першим. 

Дивно, та сьогодні я сама на себе не схожа. Не знаю, що саме так на мене діє – Яр, чи щось інше, але… я не огризаюсь і навіть усміхаюся кілька разів. Прогрес на обличчя! 

Після обіду повертаюсь до малювання, а Яр мені допомагає. Підносить фарби та уважно слідкує за моєю роботою. Діти грають футбол на стадіоні й голосно кричать, а я розчиняюсь у цій атмосфері. 

– На сьогодні наче все, – кажу, коли основну роботу закінчено. Завтра треба буде дещо підправити, і все. 

– Ти забруднилася ось тут, – Яр уважно розглядає моє обличчя і несподівано торкається пальцями щоки. Не очікуючи такого, завмираю, як вкопана, і дивлюсь у його темні очі.

У голові виникає божевільна думка, що ось-ось Яр мене поцілує. Просто нахилився він дуже близько. Занадто близько. 

– Це фарба, – видихаю і роблю крок назад. Зовсім забуваю, що там банки з фарбою і перечіпляюсь через одну. Встигаю лише руками змахнути і лечу назад. А тоді зупиняюсь та обіймаю Яра. Майже не дихаю, спантеличена і налякана. Знову занадто близько до нього.