Розділ 3

– Який сюрприз, – похмуро заявляє. Щось цього разу Яр не сильно приязний. 

– Привіт! – натягнуто усміхаюсь і щось зовсім не хочу залишати салон. Та розумію, що треба. Хоча б для того, щоб побачити ступінь пошкоджень автомобіля. 

– Вийти не хочеш? – питає. 

Розумію, що відсиджуватись тут – не варіант, тому таки відчиняю двері, і Яр відступає, щоб я змогла вийти. Під його прямим поглядом йду до заднього бампера і мало не стогну вголос. Поцілувалися ми добряче… 

– Я не навмисно! – випалюю сердито. – Якийсь мудак мене підрізав, і в мене вибору іншого не було як гальмувати! 

– Сама не постраждала? 

– Що? – розгублено кліпаю очима і не розумію, чого це Яр так різко змінив тему. Невже реально мною переймається? 

– Питаю, чи не постраждала ти, – повторює. 

– Ні, – навіть головою хитаю для впевненості. 

– Це добре, – киває. – За автомобіль не хвилюйся. Відремонтуємо. Я зараз друга свого наберу. Він приїде і завезе її на станцію. 

– А це довго по часу? – питаю нетерпляче. – Просто у мене справи сьогодні. Важливі. 

– Я можу відвезти тебе. Звісно, якщо ти не проти, – несподівано пропонує Яр. – Моя автівка значно менше постраждала, тому я пізніше на ремонт її відправлю. То як? 

Зараз у мене є два варіанти: погодитися на пропозицію Яра, або ж набрати Руслана і все пояснити. Думаю, що варто обрати перший. Щось зовсім не хочу потрапляти під гарячу руку Руса. Він мені довіряв, а я… 

– Мені потрібно у магазин за фарбами. А потім в інтернат усе це відвезти, – кажу. 

– Без проблем, – Яр усміхається, а я ніяковію. Схоже, я помилялася щодо нього. – Сідай в мою автівку, а я з усім розберусь. 

Киваю і забираю з машини свої речі. Ключі віддаю Яру, а сама йду до його автомобіля. Сідаю на переднє пасажирське сидіння і спостерігаю за чоловіком. Він кілька хвилин розмовляє по телефону, а я чомусь не можу погляду від нього відвести. 

Просто не звикла, що мені може допомагати практично чужа людина. Це дуже… хвилююче. 

Допомога прибуває доволі швидко. Тільки-но Яр закінчує виклик, як поряд з його BMW паркується чорний Mercedes. З салону виходить чоловік, смутно мені знайомий. Я пам'ятаю, що бачила його раніше. Мабуть, тоді, коли Яр приходив у наш дім кілька місяців тому. 

Чоловіки розмовляють кілька хвилин, розглядають місце удару, а тоді незнайомець сідає за кермо моєї машини і їде в невідомому напрямку. 

– Твоя машина у надійних руках, – говорить Яр, повернувшись за кермо. – Тепер показуй дорогу. Буду сьогодні твоїм водієм. 

– У тебе, що своїх справ немає? – не можу втриматися від питання. 

– Є, – усміхається. – Сьогодні в моїх планах було облаштувати кабінет у нашій з другом охоронній агенції. Та це може почекати. 

Не знаю, як це коментувати. Невже цей Ярослав такий хороший? Чи насправді він переслідує якісь свої цілі?

Я пам'ятаю, як ми з Алісою ходили на похорон до його батьків. Це потім виявилося, що вони зовсім не його. Яра усиновили. Він тоді таким розбитим був… А я зловила себе на думці, що всі ми по-своєму зранені цим життям. Хтось фізично, а хтось морально. 

– Це тут? – питає Яр, а я виринаю зі своїх думок. Бачу вивіску магазину і прошу його паркуватися. 

Щось останнім часом мене штовхає в роздуми. Нічого не можу з собою зробити. Добре, що хоча б знайшла себе в малюванні, а то збожеволіти можна від цієї самотності саме в голові.

Коли йду всередину, щоб купити фарби, Яр складає мені компанію. Обираю все, що треба. Поки вантажник носить усе в багажник, Яр йому допомагає. Він знімає з себе піджак і закочує рукава сорочки. 

– Наче все, – кажу, заглядаючи у заповнений багажник. 

– Тут багато, – хмикає чоловік. – Ти зібралася весь інтернат розфарбувати? 

– Не весь, – усміхаюсь. – Тут на все не вистачить. Поїдемо вже? 

– Поїхали! – Яр киває і прямує до свого місця, а я – до свого. 

Насправді все не так жахливо, як здавалося мені спочатку. Яр спокійний та врівноважений. Без причини до мене не лізе. Ну і я мовчу, тому що уявлення не маю, про що нам говорити.

– Я тут подумав… – заявляє, а я чомусь напружуюсь. – Оскільки сьогодні я тобі допомагаю, завтра ти допоможеш мені. 

– Як саме? – не розумію. 

– Ну, ти ж художниця. Людина творча, – зацікавлено мене розглядає, поки на світлофорі стоїмо. – Приїдеш у мій офіс і гарно там усе розставиш, а то я зовсім нічого в цьому не тямлю. 

І що мені на це відповісти? Знову обирати? Та якщо так подумати, Яр мені дійсно допомагає сьогодні. Мабуть, і мені варто допомогти йому.

– Я згодна! – кажу, поки не передумала. 

– Дійсно? – схоже, Яр не на таку відповідь чекав. – Я радий. 

Далі наша розмова припиняється, тому що йому телефонують. По розмові розумію, що це якось пов'язано з роботою. Яр однією рукою тримає кермо, а іншою – телефон. Я ж краєм ока слідкую за ним, і мені… подобається це робити.