Розділ 2.1

До гостей більше не повертаюся. Йду одразу у свою кімнату. Замикаю двері на ключ, щоб більше не було подібних казусів, і знімаю з себе одяг, залишившись тільки у білизні. 

Стаю навпроти дзеркала і розглядаю жахливі шрами на нозі та руці. У горлі з'являється клубок і дуже сильно хочеться плакати. 

Я пам'ятаю ту аварію до найменших деталей. Дуже часто вона мені сниться. Мої власні крики та мертві батьки, які ще зовсім недавно широко усміхалися.

Витираю сльози, що виступили на очах, й одягаю піжаму. Я звикла ховати свої шрами під одягом, а душевні рани – під шкірою. 

Єдине, що тішить мене у всій цій ситуації – нарешті ми всі у безпеці. Аліса може спокійно народжувати, а Алекс – займатися своїм бізнесом. Ну а я люблю допомагати дітям. Коли вперше поїхала в інтернат, мій світ сильно похитнувся. Я зрозуміла, що не одна без батьків жила. Ці бідні дітки взагалі не знають, що таке материнська любов… 

І я вирішила малювати. У мене це добре виходить, адже моя мама була художницею. Я розмальовую стіни в дитячих будинках, щоб діткам це місце здавалося більш своїм, рідним. 

Наступного ранку після усіх процедур одягаю звичний комбінезон, а волосся збираю у гульку. Сьогодні у мене чергове замовлення на малюнок, тому треба поїхати в місто купити фарб і братися за роботу. 

Коли спускаюся вниз, на кухні зустрічаю тільки Аніту. Жінка готує для мене млинці, а я вмикаю кавоварку. 

Алекс з Алісою поїхали на огляд, а Руслана поки не видно. Дуже сподіваюся, що він не забув про наші сьогоднішні плани. Бо якщо так, я сильно на нього ображусь. 

Поснідавши, йду шукати Руслана, але на території маєтку його не видно. Вирішую набрати й слухаю довгі гудки. Дратуюсь і збираюсь виклик закінчити, але він відповідає в останній момент:

– Ді, я забув! – випалює спрожогу. – Можеш трохи почекати? Я через годину-дві приїду. 

– У мене немає стільки часу! – випалюю. – А де водій? 

– Погнав автомобіль на сервіс, – відповідає. – Може, таксі візьмеш? 

– Мені за фарбами треба їхати, – кажу. – Яке таксі? 

У голову приходить одна думка, але я не впевнена, що Русу вона сподобається. Йду до гаража і бачу там ще один позашляховик. Задоволено усміхаюсь і подумки потираю руки. 

– Що тоді робити? – бурчить. 

– Я сама поїду. Де ключі від BMW? 

– Навіть не думай! – випалює. – У тебе мало досвіду! Алекс мене вб'є, якщо з тобою щось станеться. 

– Я вчора їхала. Ти сам бачив, що у мене добре виходить, – намагаюсь його переконати. – Будь ласка, Руслане. Обіцяю, що все буде добре. 

– Ключі в кімнаті охорони, – випалює. 

– Дякую! – радісно кричу і більше на нього не ображаюсь. 

Біжу в окремий одноповерховий будинок, де розташована кімната охорони. Тут монітори, що показують всю територію, але всередині ні душі зараз немає. 

Забираю ключі від машини, повертаюсь у свою кімнату, щоб забрати документи, і знову в гараж. Хвилююсь сильно, але разом з тим це дуже захопливо. 

У мене є права, я навчалася їзди, але Алекс завжди забороняв мені сідати за кермо. Тільки Рус час від часу дозволяє, щоб брат не знав. 

Без інцидентів покидаю гараж, а тоді й територію маєтку. Ворота за моєю спиною зачиняються, і я прямую на виїзд з котеджного містечка. 

Доволі незвично керувати такою великою машиною. Мені б щось менш габаритне. Можливо, Алекс подарує якусь крихітку, коли зрозуміє, що їздити я вмію. 

Спочатку їду в місто за фарбами. Ось тут і починаються проблеми. Затори, інтенсивний рух і максимум моєї уваги, щоб не спричинити аварії. Все начебто проходить добре, поки в один момент якийсь ідіот не вирішує мене підрізати. Різко гальмую, і саме через це автівка, що їде позаду, цілується з бампером моєї. 

Сіпаюсь вперед, а тоді завмираю, як вкопана. Алекс мене вб'є, і Рус разом з ним. І байдуже, що провина не моя. Ніхто ж розбиратися не буде. 

У дзеркалі заднього виду бачу тільки лобове скло іншої автівки й більше нічого. Інші автомобілі нас обганяють і невдоволено сигналять. Я беру в руки телефон і збираюся набрати Руса, але несподівано хтось починає стукати у вікно з мого боку. 

Повертаю голову туди, трохи відчинивши вікно, щоб мене було чути, але так і не виходить сказати хоча б щось.

Я бачу Ярослава, і спочатку здається, що у мене галюцинації. Але він теж здивований, отже, з головою у мене все добре.