Розділ 2

Діана

Не розумію, чого цей чоловік так мене дратує. Хоча, якщо так подумати, мене дратують всі, крім брата і Руслана. Та Рус мені теж як брат.

Заходжу на кухню і дістаю з холодильника пляшку з водою. Роблю кілька ковтків і начебто заспокоююсь. Принаймні так мені здається. 

– Що це з тобою? – питає Аліса, яка якраз накриває на стіл. – Таке враження, що ти від маніяка тікаєш. 

– Практично, – бурчу. – Тобі допомогти? 

Забираю в Аліси тарілки й сама їх розкладаю. Хочу чимось зайняти руки, а то щось надто я збуджена після зустрічі в туалеті. 

– Діано, у мене є для тебе новина, – Аліса якось збентежено усміхається, а я розгублено на неї витріщаюсь. Після всього, що нам довелося пережити, я трохи боюсь ось таких сюрпризів. – Хороша.

– Я слухаю, – кажу обережно.

– Скоро ти станеш тіткою, – Аліса кладе долоню на свій живіт, а я власним вухам повірити не можу.

– Ти вагітна? – випалюю, а вона киває. – Ух ти!

Залишаю тарілки на столі, а сама міцно обіймаю дружину свого брата. Це дійсно чудова новина. Думаю, що дитина – це найкращий подарунок для Алекса та Аліси за все, що вони пережили. 

– Я щиро рада за вас, – мало не плачу. – Мій брат – молодець!

– А то! – сміється Аліса. 

Разом ми швидко накриваємо на стіл і чекаємо, коли всі прийдуть сюди. Сідаю біля Аліси, а Алекс – з іншого боку. Він обіймає її за плечі та цілує у скроню. Я дуже щаслива, що мій брат знайшов своє щастя. Це була непроста і дуже напружена робота, але він впорався. Переборов свої страхи та принципи, що не давали жити нормально. 

Я теж так хочу. Щоб очі горіли, коли на мене будуть дивитись закохано. Тільки в моєму випадку не буде щасливого кінця та палкого кохання. Тільки-но я зніму з себе одяг, жоден чоловік не оцінить мої шрами та втече за першої ж можливості. 

Поки розмірковую над цим, просто навпроти мене сідає Ярослав. Він розглядає мене, а я знову дратуюсь. 

Я не хотіла, щоб він побачив мої шрами. Це дуже особисте, і ніхто не знає, що у мене під одягом. Тільки Алекс. 

А тут практично не знайомий чоловік зміг заглянути до мене під одяг. Мабуть, не навмисно, але мені від цього не краще. 

– Треба випити за поповнення! – Руслан бере в руки пляшку і наливає собі та Алексу. Ярослав відмовляється, тому що за кермом, а мені ніхто не пропонує. Хоча віскі я не люблю. Зовсім. 

– Це дійсно чудовий початок нового життя! – усміхається Яр і робить ковток соку зі склянки. 

– Я ще трохи розгублена, – відповідає Аліса. – Завтра ми з Алексом їдемо до лікаря. 

– Ти звикнеш, – хмикає Руслан. – Це тільки спочатку страшно.

– А ти звідки знаєш? – цікавиться Алекс. 

– У мене сестра народжувала зовсім недавно, – відповідає. – Тому я в курсі, як там усе відбувається. 

Коли усі починають їсти, розмови припиняються. Я ж намагаюсь не зважати на Яра і вдаю, що мене не дратує його погляд. Наївшись, вирішую піти на вулицю і подихати свіжим повітрям. Не люблю сидіти в чотирьох стінах і завтра обов’язково повернусь в інтернат. У мене там ще багато роботи. 

Залишаю всіх і прямую на терасу. Дивлюсь на зоряне небо та обіймаю себе руками. Дуже часто в моєму житті бувають моменти, коли я почуваюсь самотньою. Не можу сказати, що у мене погані стосунки з братом. Ні, вони чудові, але про те, що багато років мене не відпускає, я йому не розповідала. Просто не наважилася.

– Не холодно? – чую за спиною голос Яра і миттєво одягаю свій звичний панцир. 

Озираюсь до нього і не розумію, чого цей чоловік до мене причепився. 

– Нормально, – кажу сухо. 

– Діано, я хотів вибачитися, – несподівано заявляє. – Просто не очікував, що ти будеш у вбиральні.

– Давай просто забудемо.

– Як скажеш, – киває. 

Я чекаю, що зараз він піде і я знову буду насолоджуватися самотністю, але Яр цього не робить, натомість продовжує говорити:

– Аліса розповідала, що ви допомагаєте дитячим будинкам. Ти дійсно розмальовуєш будівлі? 

– Я люблю малювати, – кажу. 

– Якщо знадобиться якась допомога – дай мені знати. Я теж готовий вкласти частинку свого часу та коштів, – Яр дістає з кишені візитку і передає мені. Не думаю, що коли-небудь наберу його номер, але вирішую не викидати папірець просто зараз. 

– Добре, – вичавлюю з себе. 

Яр киває і нарешті залишає мене одну. Він вибачився. Це приємно. Але всередині якесь незнайоме відчуття з’являється… 

Дивлюсь на візитку, а тоді – на двері, за якими зник чоловік, і, недовго думаючи, викидаю папірець в урну для сміття.