Розділ 1

Яр

– Я думав, що ти не повернешся, – широко усміхається Макс і міцно мене обіймає. Друг приїхав забрати мене з аеропорту і зараз роздивляється так, наче не вірить, що я дійсно тут. 

– Була така думка, але вона різко змінилася, – кажу і кидаю в багажник свою валізу. 

– Чому? – питає. – За мною скучив? 

– І це теж, – хмикаю. – Я хочу знайти біологічних батьків. 

Макс сідає за кермо, а я – на пасажирське сидіння. Ми залишаємо стоянку аеропорту і я точно знаю, що другу є що сказати на мою заяву.

– А може, ну його? – питає. – Ну сам подумай, якщо вони тебе залишили, – отже, не хотіли. 

– Причини могли бути різними, – кажу спокійно. 

– Краще налаштовуй себе на гірше, а не на краще, – бурчить Макс. – Я давно не вірю в дива. 

– Я теж, – кажу. – Але бажання від цього меншим не стає. Цю діру треба залатати. Байдуже чим, але для мене так буде краще. 

– Це твоє право, – киває друг. – Просто у мене відчуття таке, що, спробувавши знайти їх, ти вляпаєшся у чергові неприємності. 

– Мені не вперше, – хмикаю. – Якось розберусь. 

Макс привозить мене у місце, де зовсім скоро відкриється наша охоронна компанія. Ми давно думали над тим, щоб відкрити спільний бізнес, і зупинилися на цьому. У Макса є багато знайомих, які готові працювати охоронцями, а я знаю людей, які цих охоронців наймають. Усе сходиться. 

Приміщення мені подобається. Треба тільки меблі завезти та все необхідне для нашого комфорту. Та це справа всього кількох днів. 

– Відвезеш мене на квартиру? Хочу душ прийняти й переодягнутися, – питаю у Макса. 

– Без питань. Поїдемо в клуб? – пропонує. 

– Не сьогодні, – відповідаю. – Їду до Аліси. Скучив. 

– Я зрозумів, – хмикає і дістає з бардачка автомобіля ключі від моєї BMW. – Твій залізний звір заправлений на стоянці. 

– Дякую, – забираю ключі. – Навіть не віриться, що я повернувся. Наче один день минув, а не два місяці… 

– Не хвилюйся. Ми швидко все надолужимо, – Макс вправно виляє поміж інших автомобілів, порушуючи правила дорожнього руху. – Головне, що ти тут. 

Головне, що я тут. І то правда. 

Кожного дня зважував, чи варто повертатися, але не наважувався. Тут ніхто мене не чекає. В Аліси своє життя, і я не маю права навантажувати її своїми проблемами. Макс – хороший друг, але я не з тих, хто буде виливати все, що на душі, навіть найближчим людям. 

Я довго вагався, чи потрібно шукати біологічних батьків. Можливо, Макс має рацію і не варто у все це лізти. Я ж тільки від одного болючого досвіду відійшов, а може бути й другий.

Мої батьки, яких я знав та любив протягом майже тридцяти років, виявилися не моїми…  Спочатку я не міг повірити, що вони причетні до криміналу, а коли хотів розібратися – просто не встиг. Вони загинули… 

Поховав, наче почав жити далі, а тут новина, що мене усиновили – і знову все по колу.

Інколи мені здається, що це замкнутий процес, з якого немає виходу. Макс має рацію, якщо батьки від мене відмовилися, отже, я був зайвим у їхній родині. Я дійсно не чекаю на диво і готовий до будь-якого результату. Моє бажання знайти рідних не пов’язане з тим що я хочу їх любові. Навіщо мені любов абсолютно чужих людей? Я хочу зрозуміти причину чому від мене відмовилися і все. Якою б вона не була.. 

Квартира зустрічає мене тишею та холодом. Спочатку душ, а тоді збираюсь у гості до сестри. Я шалено за нею скучив. Дуже сподіваюсь, що з Алексом вона щаслива. Цей тип не сильно мені подобається, але Алісу він кохає, тому я змирився.

Дорогою купую квіти для сестри та віскі для Алекса. Не піду ж я з порожніми руками у гості. 

Алекс знає, що я приїду, тому про те, як потрапити на територію, не переймаюсь. Хочу зробити сюрприз Алісі й сподіваюся, що у мене вийде. 

Десь за метрів сто від воріт мене обганяє чорний  BMW і накриває стовпом пилу. Злюсь і помічаю, що автівка звертає на подвір’я до Яшина, отже, це хтось з його охорони. 

Звертаю слідом і зупиняюсь позаду BMW. Не поспішаю виходити, тому що хочу побачити цього горе-водія, та вже за секунду розумію, що водій – зовсім не чоловік. 

З салону вистрибує сестра Алекса, Діана, здається, і, широко усміхаючись, зачиняє двері. І чого це вона така задоволена? От мені щось зовсім не весело зараз.

Двері з боку пасажира теж відчиняються, і виходить Руслан – помічник Алекса. Схоже, це він дозволив цій недогонщиці сісти за кермо. Дівчина щось радісно йому розповідає, махаючи руками, і зовсім не зважає на те, що позаду стоїть ще один автомобіль. Зате помічає Руслан і похмуро мою BMW роздивляється.

Розумію, що відсиджуватись тут немає сенсу, тому залишаю салон, прихопивши квіти та пляшку. Діана різко завершує розмову і якось вороже на мене дивиться. 

До цього моменту ми взагалі не спілкувалися, хоча бачилися кілька разів. Здається, вона разом з Алісою приходила на похорон моїх прийомних батьків.

– Привіт! – тисну руку Руслану, поклавши квіти на капот машини.