Мить що залишила слід

Я любила малювати. Це було моє спасіння, моє натхнення, мій зв’язок із самим собою. Малюючи, я забувала, що знаходжуся далеко від дому, у чужій Португалії. Раніше я мріяла про це життя: гуляти вузькими вуличками Лісабона, вдихати запах океану та кави, але тепер мене все частіше охоплювала туга. Я сумувала за батьками, а думка купити квиток на літак додому ніяк не покидала моєї голови.

Щоб трохи відволіктися, я вирішила зателефонувати подрузі з коледжу. Можливо, Соня допоможе мені розібратися в собі.

— Соню, привіт! — сказала я, коли вона нарешті відповіла. — Ти ніколи не думала повернутися додому хоча б на канікули?

З трубки лунав якийсь шум: чи то музика, чи то чиїсь голоси.

— Привіт! Зараз зайнята. У нас тут вечірка планується. Приєднаєшся о шостій? — відповіла вона швидко, як завжди.

Я не була фанаткою таких зібрань, але сидіти вдома було вже нестерпно.

— Мабуть, так. У тебе вдома? — запитала я, трохи вагавшись, але вже відчуваючи, як думки про поїздку додому поступово відходять на задній план.

— Так! Тоді чекаємо. Бай!

Поклавши слухавку, я почала думати, що вдягти.

Я стояла біля шафи й безпорадно роздивлялася речі. Що ж вдягти? У моїй голові крутилися суперечливі думки: з одного боку, це вечірка, і варто виглядати відповідно, з іншого – я не хотіла привертати до себе зайвої уваги.

Вибравши легку сукню пастельного кольору, я доповнила її сріблястим браслетом, який колись подарувала мама. Трохи підкреслила очі косметикою, зібрала волосся в недбалий пучок і довго дивилася на своє відображення в дзеркалі. "Годі! Все одно не ідеально", – подумала я й схопила сумочку.

На годиннику була вже сьома, коли я поспіхом увійшла в ліфт. Доки піднімалася, у голові знову закрутилися думки: чи правильно я зробила, що погодилася прийти? Що, якщо там буде нудно? Або ж навпаки – занадто шумно для мене?