Я прокинувся від того, що безжальний сонячний промінь нестерпно пік моє обличчя

• Киш… — самими губами мовив я і слабко повів рукою, ніби то і справді була нахабнюща муха.

А от сон зник. Дрімоту як вода змила. Раз і немає! Вона тріпотнула крильцями і пурхнула у відчинене вікно, забравши з собою весь затишок ліжка. Подушка враз стала не подушкою, а лантухом з ганчірками і пір’ям, простирадло — змією, яка збилась десь уздовж хребта. Я крутився, вертівся, дригав ногами, то скидаючи ковдру, то вкриваючись нею знову, але це, звісно, нічого не дало.

Тим часом надворі розгорався сонячний ранок, і в моїй кімнаті ставало все спекотніше. Десь там у залитих поки що не марсіанським сонцем дворах уже давно вирувало життя: вуркотіли мотори, гримали відра, говорили люди і противно нявчав чийсь кіт. Я розплющив очі, пфукаючи на пір’їну з подушки, яка чомусь вирішила залізти мені в ніздрю, сказавши сам до себе:

• Ну шо ж, харе дрихнуть! — і ефектно відкинув ковдру кудись в сторону.

За мить я вже був у залі. Стоячи посеред кімнати, в самих плавках, зі скуйовдженим волоссям на голові, в одному капці (інший так і не знайшов), я кілька секунд витріщався на старий коричневий годинник, що висів над телевізором. Так, дев’ята година… Ну і рань! Потім мій погляд пав на телевізор, і я помітив, що на ньому щось було причеплено… Папірець на шматку скотчу. На папірці — великі мамині літери.

Я скривився, але почав читати:

«Вадим! — починалось у записці, і своє ім’я я прочитав маминим голосом у себе в голові, різко і голосно. — Ми з татом будемо пізно, на току багато зерна везуть. Ти ж не гайдакай, а ділом займись: вижени Собаку з хати і подивись, чи він там нічого не наробив. Тоді звари їсти, картопля в погребі. Олії немає! Порви бур’ян на городі, бо там скоро вовки заведуться. Позамітай у хаті. Тільки мокрим віником, а не як зазвичай. І сходи по хліб! Гроші на комоді. Будемо дуже пізно».

• От блін! — сказав на це я розпачливо.

І мій відчай можна зрозуміти — почався червень, найкращий місяць літа. Можна сказати, що червень — це і було літо: довгі дні, все ще свіже і зелене.

А ще червень — це перший місяць канікул. І що оце я маю гаяти червневий день на замітання і якийсь бур’ян? У мене, може, є свої плани і кожен день розписано по хвилинах.

Наприклад, сьогодні, згідно з графіком, я мав давати хропака години до десятої ранку. Потім — легкий сніданок, омлет там з ковбасою, йогурт і морозивом закусити, чому б ні (це я там мріяв). Рівно о дванадцятій ми з Гришкою мали вирушити стежити за старим циганським будинком, що над річкою, бо там напередодні була помічена підозріла активність (Гришка божився, що бачив там привида). Далі — обід, відвідини матчу на стадіоні між нашим «Буряківником» (с. Яблунівка) і «Барселона» (с. Куряче). Таке взагалі пропускати не можна, це ж Чемпіонат району! А ввечері «Блейда» по ящику показуватимуть. Це теж пропускати не можна.

І як мені оце тепер все встигнути?

Не знаю, скільки я бовванів у залі. І нашо я глянув на ту записку? Проскочив би швиденько, і все. А шо? Не побачив! Ну і все! Влетіло б, але які до мене питання — був сонний, не побачив. От.

За час, коли я стовбичив у залі, нещасні залишки сну розтанули, як сніг у травні. У животі почало вуркотіти. «О, треба пожерти!» — подумав я і взяв курс на їдальню, у кутку якої стояв наш старезний радянський холодильник.

• Так-с, що ж тут є? — мовив я, відкривши дверцяту. — Якась банка… Що це? Ага, розсіл від помідорів. А помідори? Немає, жодного. Угу. Ага. Погано. Ну ладно. А шо ще? Трошки масла, пару холодних смужок на обгортці. Порожня тарілка. Сам вчора поставив нашось... А це? Якісь ліки… Мда…

Не густо. Із їжі хіба можна було масла погризти. Але без хліба яке воно?

Я закрив холодильник, а потім знову відкрив, на повному серйозі сподіваючись, що їжа з’явиться сама собою, як у фантастичному кіно чи комп’ютерній грі. Та замість тарілок зі смаженою вутятиною, салату «Олів’є» та торту «Наполеон» там, як і раніше, самотніла банка з-під томатів без жодного томату, мізерні залишки масла і флакон ліків, які навряд чи мені зараз допоможуть.

У животі кавкнуло. Робити нічого — треба йти по хліб!

Я вийшов на вулицю. Погода стояла гарна, сонячна, хоча, мабуть, день буде спекотним. Я для годиться покискав Собаку (це так нашого кота звати, бо той, собака, постійно в шкоду влазить), але відразу кинув це діло, бо цей котисько при перших сонячних променях залягав десь в саду під лопухами. Жарко, бачте йому…

Перед тим як накинути замок, я ще раз перелічив гроші. Хоча лічити там особливо було нічого — дві монети по 50 копійок. Звичайні такі жовтуваті монети з якимись закарлючками і на одній з них була якась чорна цятка, яке не віддиралась. Я зважив свою багатство. Ну нічого так. Небагато, але можна погуляти.

«Стоп, а скільки хліба треба? — подумав я. — Один буханець коштує 50 копійок. Виходить, інші 50 — мені? Чи треба взяти два буханця? Чи я мав узяти лише одну монетку? А якщо решта — то все-таки мені? Ну як плата за сьогоднішню роботу… Там же багато: і підмітати, і бур’ян…»