Палій

Я спостерігав за ним, за кожним його рухом. Він швидко й обережно гортав сторінки на яких красувались зібранні мною докази. Ну, як – докази, скоріше видруки всіх нечистот, що виляли на мене й мою сім’ю.

Він був моєю останньою надією. В його офіс мене привів відчай. І, певно, безсилля. Я стільки років топтав цю грішну землю, але й подумати не міг, що доживу до такого. Як же я сумую за старими часами, коли все було просто й легко. Коли люди могли образити один одного лише в обличчя або при свідках.

А що тепер? Тепер навіть ті, що живуть за тисячі кілометрів від мене знають мою історію, мою сім’ю, і кличку мого пса. Чудернацькі часи настали, панове!

Я б, мабуть, усе витерпів, якби вони не накинулись на моїх рідних. В котрусь мить їм стало мало знущань наді мною і вони вчепились, мов спрути в дочку та онуків. Цікаво, в який момент я перетворився із порушника в постраждалого?

І от де я опинився сьогодні. В офісі адвоката по кіберзлочинах. Того, хто міг допомогти мені зупинити божевілля, що бурхливим потоком, наче водоспад, зносило мене у прірву. Отож, почну свою розповідь з того фатального дня…

У свої п’ятдесят з пригорщею я зміг влаштуватись на роботу торгового представника. Вперше за довгий час відчув, як воно – постійно заробляти непогані гроші. До того були лише будівництва і здоров’я, зіпсоване важкою фізичною працею.

Живу я в колишньому районному центрі в Західній Україні. Самі розумієте: містечко невелике і тебе тут знає кожна собака. Щоб якось вижити у нашій місцевості – треба мати город. В мене є невеличке поле за містом, яке годує майже всю сім’ю. Хіба ж я знав, що саме через це опинюсь в соціальному чистилищі?

Того дня я працював, як зазвичай. З самого ранку розвозив товар замовникам, спілкувався з людьми та не жалівся на втому. А ввечері треба було підготувати землю на полі до весняних робіт. Одним словом: звичайний день звичайного українця в провінції.

Після робочого дня я заїхав додому: погодувати себе і пса. Трохи перепочивши, зібрався на поле. Взяв с собою кілька бутлів води, що ледь помістились в автівці й сірники.

Досвідчений городник знає, що то за набір «борця з сухою травою». Так обробляв землю мій дід, батько і я не став змінювати вікових сімейних традицій. Попіл удобрює землю та і я вже не в тому віці, аби боротись вручну з сухою травою холодного весняного вечора.

Приїхавши на місце, обійшов свою плантацію й почав підпалювати траву. Щоб вогонь раптом не перекинувся на сусідні ділянки: обкопав свій клаптик поля й налив води у рів по периметру. Хоча б на це мені розуму вистачило.

Хто ж знав, що на полі, поодаль від цивілізації я буду не один? Звідки узявся той матусин папараці в татуюваннях – одному Богу відомо. До речі, в той вечір  він мене сильно підвів, а я ж до Різдва постився. Рахунок добрих діл явно не в його користь.

Так от, я стояв і спостерігав за вогнем. Коли трава перегоріла й у вечірнє повітря здіймався лише білий напівпрозорий димок, обійшов власні володіння й полив водою ті місця, що ніяк не хотіли гаснути. У своїй уяві я виглядав напрочуд відповідальною людиною.

Неподалік зупинилась автівка, яка проїхала повз поле. З неї вискочив рельєфний невисокий чоловічок у светрі. М’язи так випирали через одяг, що я здивувався, як він на ньому не тріщить по швах. Коли хлопець наблизився, помітив татуювання на його руці, в котрій він стискав телефон.

Не звертаючи на мене особливої уваги, незнайомець знімав на відео своє невдоволене обличчя на фоні задимленого поля. Він щось кричав про штраф і безпечність місцевих фермерів – це все, що я зміг розібрати у потоці незнайомих іншомовних слів.

Я стояв, мов старий дурень і не знав, що ж то робиться. А в той же самий момент руйнувалось моє життя, хоча я ще не знав про це. Нарешті хлопець направив камеру телефона на мене й наказав:

— Представтесь! Хай всі знають, хто палить траву й убиває екологію.

— Не знімайте мене, будь ласка, — тільки й зміг промовити я, розгубившись від нахабного натиску.

— Я блогер і маю право знімати. Ви знаходитесь не в себе вдома, щоб забороняти мені! — хлопець був налаштований агресивно.

— Ти ще мені вказувати будеш? А ну пішов геть з моєї землі! — тут вже і я не стримався.

Після моїх слів парубок почервонів, як гіпертонік на сонці. Наступних хвилин десять він тикав телефоном в моє обличчя, намагаючись зафільмувати мене з різних ракурсів.

Не маючи жодного бажання зв’язуватись з неадекватним відеооператором, я швидко пройшовся по полю, впевнюючись, що не залишилось де-небудь непогашеного полум’я. Хлопець не відставав й супроводжував усе власними коментарями.

Плюнувши на все, я хутко заскочив в автівку та чкурнув у бік дому. Я не знав, хто такий блогер. У той момент дедукція підказала мені, що то навряд чи професія, скоріше – діагноз. Парубок поводився вельми неадекватно, а я вже добре засвоїв за життя, що вступати в конфлікт з такими людьми – небезпечно.

Темрява огорнула дорогу і лише світло моїх фар розсіювало сутінки. Збувшись набридливого незнайомця, я відчув полегшення. Захотілось перехилити чарку під вечерю разом із сусідом, а за сумісництвом – моїм товаришем.

Я автоматично поглянув у дзеркало заднього виду й перевів погляд вперед на дорогу. Моєму стомленому мозку знадобилось кілька секунд, щоб опрацювати отриману інформацію. Як тільки я зрозумів, що відбувається – знову поглянув назад.