Скелі, яких не видно на карті

Вечір опустився на місто швидше, ніж зазвичай. Небо затягло густими хмарами, крізь які світло ліхтарів здавалося тьмяним і жовтим, як старі фотографії, що втратили кольори. З моря тягнуло сирістю й чимось іржавим, і я відчувала це навіть крізь зачинені вікна, наче запахи самі пробивалися в дім.

Я намагалася робити домашнє завдання, але кожна літера в зошиті зливалася в одну сіру пляму. Слова Артема крутилися в голові, як заїжджена пластинка: «Краще не виходь на скелі сьогодні вночі». Він сказав це так, ніби бачив майбутнє. Ніби знав, що я все одно піду.

І я пішла.

Мама спала на дивані перед телевізором, і голубувате світло екрану ковзало по її обличчю, роблячи його майже безкровним. Я тихо натягнула куртку, взяла телефон — хоча знала, що там немає мережі біля скель — і вийшла.

Повітря було важким, наче його можна було пити, і з кожним кроком воно ставало холоднішим. Дорога вела вузьким провулком повз старі рибальські склади — величезні, глухі, давно розписані графіті, які в темряві виглядали наче примарні обличчя. Тут ніколи не було людно, але сьогодні тиша була неприродною. Жодного подиху вітру. Жодного крику чайки. Навіть море мовчало. Його гул став глухим і віддаленим, ніби я йшла не до нього, а від нього.

Коли я вийшла на край, світ перевернувся. Скелі чорними зубами врізалися в темряву, і від їхніх країв підіймався тонкий серпанок туману. Удалині блимав маяк, але світло здавалося розмитим, ніби хтось загорнув його у вологу тканину.

Я стояла й дивилася вниз, у чорну безодню, коли позаду пролунав тихий, чіткий звук — камінь зісковзнув і вдарився об інший. Я різко обернулася.

Там, між валунами, рухалася тінь. Швидко. Плавно. Але не чутно, як вода, що розтікається під шкірою землі.

— Хто тут? — крикнула я, намагаючись, щоб голос не тремтів, але він все одно зрадницьки зірвався.

Тінь зупинилася. Потім підняла голову.

Очі. Два маленькі відблиски світла, як у кота, який дивиться з темряви. Вони блиснули — і зникли.

Я зробила крок назад, і під ногою хруснув уламок каменю. Повітря стало іншим — пронизливим, з тихим дзвоном у вухах, як у перші секунди перед ударом грози. І тоді я почула її.

— Алісо… — голос Марти. Чіткий, як подих у потилицю. Я озирнулася — і, хоч очі бігали по темряві, нікого не побачила.

Серце калатало так, що я боялася, воно вирветься з грудей. І саме в цей момент чиясь холодна рука міцно вхопила мене за зап’ясток. Я зойкнула й різко відвернулася.

Артем. Він стояв зовсім близько, мокрий від туману, волосся прилипло до чола. У його погляді було щось гостре, як лезо.

— Я ж казав, не приходь, — прошепотів він. — Тут тебе не повинно бути.

З-за скель долинув протяжний звук — не зовсім стогін, не рик, і точно не людський голос. Це було щось інше. Живе. І дуже старе.

Артем різко потягнув мене геть. Я не опиралася — ноги самі несли мене за ним. Та, озирнувшись востаннє, я побачила: там, де щойно була тінь, тепер стояла висока фігура. Нерухома, наче висічена з каменю. І вона дивилася прямо на нас.

— Що це було? — вирвалося в мене, коли ми забігли в провулок.

— Тобі краще не знати, — різко відповів він, не зупиняючись. — Інакше вже не зможеш спати спокійно.

— Але ти ж бачив її! — я майже кричала, задихаючись.

Він на мить зупинився, глянув на мене й промовив тихо, але так, що кожне слово врізалося в пам’ять:

— Це не «вона». І не «воно». Це те, що знає твоє ім’я.

Його очі блиснули в світлі єдиного ліхтаря, і наступну фразу він вимовив ще тихіше:

— Алісо, якщо воно подивиться на тебе вдруге — я вже не зможу тебе забрати.