Тінь у дощі

Всю ніч я не могла заснути. Дощ бив по дахах і водостоках, немов хтось барабанив кістлявими пальцями по шибках, і цей звук здавався мені чимось більше, ніж просто негодою. Кожен спалах блискавки вирізав з темряви чорні, блискучі від води гілки за вікном, що нагадували руки, які тягнуться всередину. Десь у глибині міста завив пес — довго й тоскно, так, що по спині пробіг холод.

Я лежала в ліжку, дивлячись у стелю, і намагалася пояснити собі те, що бачила ввечері. Може, то був випадковий перехожий, який заблукав під час грози. Може, він просто шукав, де сховатись від зливи. Але ніщо в його поставі не було випадковим. Він стояв, як людина, що точно знає, куди прийшла, і ще більше — навіщо.

Ближче до світанку дощ втомився, його барабаніння стихло, й на місто ліг глухий, вологий спокій. Я провалилася у короткий, тривожний сон, і мені знову снилася Марта.

Вона йшла по мокрому піску босоніж, залишаючи за собою сліди, які одразу злизували холодні хвилі. Її волосся прилипло до обличчя, а в руках вона тримала ту саму червону хустку, але цього разу вона була розірвана на шматки. Кожен клаптик вітер підхоплював і відносив у темряву, ніби шматки її самої зникали разом із ними.

— Марто! — я кричала, але моє горло стискало, і голос лунав, як крізь воду.

Вона зупинилася, повільно обернулася. І з-за її плеча вийшов він — хлопець у темному пальті, такий, як я бачила у дворі. Його обличчя залишалося в тіні, але холод від нього відчувався навіть уві сні. Він узяв Марту за руку, і вони обидва розчинилися в густому тумані, що накотився з моря.

Я прокинулась різко, відчуваючи на губах смак солоної води, ніби справді щойно ковтнула морську хвилю. Серце билося так, що здавалося — його почує вся квартира.

---

Того дня школа здавалася ще тіснішою, ніж зазвичай. Сірі стіни, запах мокрих курток у коридорі, важкий гул голосів, який тиснув на вуха, наче хтось накрив мене ковдрою зі звуку. Мене оточували знайомі обличчя, але всі вони здавались далекими, мов ми існували в різних шарах реальності.

— Алісо! — окликнула мене Катя, моя однокласниця і, мабуть, єдина, з ким я могла бодай іноді сміятися. Вона, як завжди, усміхалась так, ніби світ був простим і безпечним. — Ти виглядаєш так, ніби всю ніч блукала кладовищем.

— Майже вгадала, — спробувала я пожартувати, але голос вийшов глухим і хриплим.

Вона нахилила голову, уважно мене розглядаючи, але я відвела погляд. Мій погляд мимоволі ковзнув до дверей кабінету історії. І серце пропустило удар.

Він був там.

Артем.

Я впізнала його одразу, хоч при денному світлі він виглядав інакше. Його волосся було темніше, ніж здавалося вночі, а очі — сірі, холодні, як камінь після дощу. Він не розмовляв ні з ким, і здавалося, взагалі не чув шуму навколо. Просто стояв, тримаючи в руках стару книгу з потріпаною обкладинкою, пальці повільно ковзали по її краю. Іноді він дивився у вікно, ніби чекав когось або чогось невидимого для інших.

Наші погляди зустрілися вдруге. І я відчула той самий холодний укол в грудях, як минулої ночі. Ніби в одну мить між нами простягнулась нитка, тонка й крижана, що змусила мене забути, де я стою. Ніби він знає про мене щось, чого не повинен знати ніхто.

Катя щось сказала, але я не чула — у вухах шуміло, як у морі перед бурею.

---

Після уроків я повільно йшла додому, розтягуючи кроки. Не хотілося знову залишатися самій із думками, у яких шум моря здавався гучнішим за голоси людей. Вулиці блищали калюжами, небо висіло низько, ніби могло впасти будь-якої миті.

Я вже завертала у наш двір, коли відчула за спиною тихий, але чіткий крок. Озирнулась — і знову побачила його.

Він ішов за мною, не намагаючись ховатись і не наближаючись надто близько. Руки в кишенях, погляд спрямований уперед, але кроки збігалися з моїми, ніби ми йшли разом. Лише... з різних світів.

Я зупинилась.

— Ви… — почала я, але слова розчинилися в горлі.

Він теж зупинився. Довго мовчав, а потім сказав тихо, так, що крізь шум вітру я ледве розчула:

— Краще не виходь на скелі сьогодні вночі.

Його голос був рівним, але за ним відчувалася напруга — як перед тим, як грім розрізає небо.

— Чому?.. — встигла я запитати, але він уже розвернувся і пішов геть, зникаючи в вузькому провулку, де калюжі відбивали світло ліхтарів, ніби шматки іншої, похмурішої реальності.

І в цей момент я зрозуміла, що шторм, якого я боялася, — це не лише море.
Це він.