Ніч, коли море мовчало

Вітер рвався крізь відчинене вікно, гіркий від солі й дощу, немов хотів винести з кімнати все тепло. Шибки тремтіли від поривів, а море десь там, за скелями, зливалося з небом у суцільну чорну безодню. Місто завмерло, прислухаючись до гулу хвиль і хрипкого подиху шторму. Здавалося, навіть ліхтарі на набережній мерехтіли рідше, якби боялися зайвий раз світити.

Я сиділа на підлозі, обійнявши коліна, й рахувала удари грому. Один… два… три… пауза. І знову — спалах блискавки, різкий, мов удар батога, і грім, від якого тремтіли стіни. Ця ніч була такою ж, як та — ніч, коли я втратила Марту.

Моя сестра завжди любила грози. Казала, що вони роблять світ чесним, бо під спалахами видно кожну подряпину на землі й кожну брехню в очах. Але рік тому вона вийшла в таку ніч і не повернулась. Поліція знизала плечима, волонтери розійшлися, а море через три дні викинуло на берег лише її червону хустку. Я знайшла її сама, серед мокрих водоростей і уламків мушель. Хустка пахла йодом і чимось іншим — таким, що змушувало мене плакати без зупину.

Перші місяці я жила ніби в розмитій плівці: звуки були приглушені, кольори тьмяні, а час розтягувався до нестерпності. І тільки сни залишалися гострими, як лід. В них Марта стояла на краю скелі, у білій сукні, з мокрим волоссям, яке липло до щік. Вона усміхалася, але не мені. Комусь, хто стояв позаду. І щоразу, коли я наважувалася озирнутися — прокидалася.

Сьогодні шторм повернувся. І разом із ним — те саме передчуття, від якого важко дихати. Я намагалася переконати себе, що це просто збіг, але всередині, там, де слова не мають влади, я знала: море щось забрало, але йому цього замало.

Я підвелась, щоб зачинити вікно, і тоді помітила рух у дворі. Ліхтар кидав жовте світло на калюжі, і посеред них, нерухомо, стояв силует. Хлопець — високий, у темному пальті, з руками в кишенях. Дощ стікав по його волоссю й плечах, але він не ховався, не намагався втекти від холоду. Він просто дивився на мій будинок. На мене.

Ми зустрілися поглядом, і мені здалося, що все навколо — грім, блискавки, шум вітру — зникло, залишивши тільки цей погляд. Темний, уважний, ніби він уже знав, хто я, і чому в моїх снах завжди є море.

Я відступила від вікна, але серце билося так гучно, що я боялася, він почує. Коли я знову глянула вниз, його вже не було.

І тоді я ще не знала, що вперше побачила Артема. І що разом із ним у моє життя ввійде ніч, від якої не втекти навіть на світанку.