Частина 9

Я дивилася на Давида, намагаючись оговтатися від почутого. Мій розум відмовлявся складати в єдиний пазл те, що тільки-но пролунало в цьому кабінеті. 

Він бляха хотів, щоб я кинула його за решітку.

Геть зовсім здурів. 

Ні, ну він взагалі нормальний?

Нещодавно він сам ж привів цілу армію адвокатів, аби ті його витягнули. А зараз що?

Оксано, посади мене! Ну їй богу знущається з мене.  

— перепрошую, Давиде, я правильно тебе почула? — я повільно підвелася зі свого прокурорського крісла та зробила кілька кроків до крісел, що стояли біля столу. На одному із м'яких крісел біля столу сидів Давид, а на сусіднє крісло опустилася я, скорочуючи відстань між нами до мінімуму. 

Хотіла б я, щоб це було навпаки. 

Я хотіла, щоб ми з Давидом не так сильно зближувались, щоб наші ділові відносини залишались суто діловими, але я вже глибоко розуміла, що не хочу, щоб він був лише моїм колегою.

 Також я розуміла, що я буду тією хто завдасть йому болю і тією хто позбавить Давида прокурорського крісла. І буду тією хто знищить його кар’єру. 

Я ненавиділа його коли він прийшов. Ненавиділа його усмішку. І я знаю, що він став прокурором лише через те, що хотів від хрестити себе від в'язниці. Але я повірила йому. У його невинність і без причетність до тих гонок. 

Я повірила йому, що він хоче домогтись справедливості цьому світу. 

Цей чоловік допомагає знайти вбивцю моєї сестри. 

— так, прокурорко Оксано, кинь мене за решітку!— спокійно повторив він.

Господи, та в нього платівку заїло! Тільки й чути від нього: кинь мене за решітку, кинь! 

Скоріш за все Давиду стало нудно жити і хоче нових відчуттів або відчути знову те за чим сумує. 

— Давиде, хіба не ти якихось кілька днів тому привів до відділку цілу армію адвокатів, аби ті витягнути себе з-під варти? А тепер що, хочеш назад? Настільки там сподобалося за ґратами? — я подалась вперед, нависаючи над ним і пильно вдивляючись йому у зелені очі.

— не дуже, — відказав він, навіть не думаючи відводити погляду. — Але ж, Оксанко, це єдиний спосіб виманити того, хто так сильно хоче мене знищити, — Я замовкла, переварюючи його слова. 

Адже, у цій божевільній ідеї була своя доля правди. 

— чорт забирай, а я й не подумала про це.

— саме так. І ти ще скажеш, що готуєш обвинувальний акт. І напишеш його.  — а це він напевно жартує. але якщо це не жарт, то він реально збожеволів. 

— ти що реально збожеволів? — за останні хвилини, що ми тут двоє сидимо я, здається, що посивію. 

В мене напевно вже почали з’являтись сиві волосинки. Ще кілька хвилин розмови з Давидом і посивію до чортиків. 

— це все гра, хіба ти розумієш? — намагався мене переконати Давида, але я ж то тривожна людина і переконати мене у чомусь у чому я не впевнена доволі складно. 

— Давиде, людина, яка грає у гру потім сама починає вірити у свою гру і думати, що це відбувається насправді.

— дивись, я граю у свою гру, а ти у свою. І мені, що благати тебе на колінах, щоб ти мене заарештувала? — ага. Ще чого зараз, як сюди зайде Гнат, то ще подумає не про то що не треба і повигадує собі бо зна що. 

— Давиде, не дратуй мене, а то дійсно посаджу тебе і ти не знати коли звідти виберешся. І тобі твоя армія адвокатів точно не допоможе.

—  от і чудово. Це те, що треба нам. — він точно ненормальний. Неврівноважена людина я б так сказала. Тепер я у цьому точно переконалась. 

— а що саме нам треба, розумнику?

— я думаю, що поки я буду у в'язниці, то хтось точно з'явиться і скаже, щось на кшталт: як добре, що закон єдиний для всіх і цього організатора нарешті заарештували.

— чому ти такий впевнений? Можливо так і ніхто не прийде і нічого не скаже. І виявиться, що я дурно це зробила. 

— є одне старе кліше. — сказав Давид я виглядала спантеличено. 

— яке кліше?

— злочинець завжди повертається на місце злочину. 

— звісно, і той хто справді влаштовує ті гонки прийде і скаже мені, як добре, що закон добросовісний?

— саме так. — я не була певна, що це дійсно хороша ідея. У середині було відчуття тривожності. Але незважаючи, ні на що я погодилась з Давидом. Будь, що буде не спробувавши ми цього так і не дізнаємось. 

Я вийшла у коридор очима шукала Гната і щойно він потрапив у мій кругозір я покликала його.

— так, прокурорко, — підійшов до мене Гнатковський.

— поклич Ерена і скажи, щоб зайшов до мене негайно.

— комісар Ерен не у суді, прокурорко.

— то хай приїде, вчити тебе усьому чи що? — спочатку Гнат дивився на мене, а потім кивнув головою і пішов, а я повернулась у кабінет сівши у крісло навпроти Давида. — Ерен зараз приїде і забере тебе. 

— чудово. — сказав Давид зі спокійним виразом обличчя. 

— я все ще думаю, що це погана ідея, Давиде. 

— Оксано, — Давид узяв мене за обидві руки та поглянув мені у обличчя і якщо зараз він щось мені скаже, то обов’язково у це повірю. — заспокойся, усе буде добре. Не варто про це хвилюватись. — він торкнувся однією рукою моєї  щоки. І чомусь після цього дотику я повірила у це.  

але такий момент завжди буде зіпсованим і цей не виняток. Бо у кабінет постукали і зайшов Ерен. І ми миттю відсторонились від одне одного. Я встала і підійшла до Ерена. 

— Ерен, забери Давида. — сказала я і на мене дивно дивився Ерен, немов я сказала на незрозумілій йому мові. 

— забрати?

— посади його за решітку, що не ясно. 

— прокурора Давида? — здивовано запитав Ерен. І він це переварити не міг. Та й я не впевнена чи це переварила. 

— так, посади за решітку Давида Рікардо. 

— ви двоє на приколі? Вирішили мене перевірити, так? — з усією серйозністю помахали головою ми з Давидом, — що серйозно?

— як ніколи, — сказала я. 

— ні, прокурорко, не робіть так.

— Ерен! — трохи підвищила голос я. Йому нічого не залишалось, як зробити свою роботу. Він підійшов до Давида і тяжко видихнув.