Частина 8

Оксана 

Давид вирішив мене зводити у кафе біля суду. Це те саме кафе, де я брала каву, перед тим,  як йти його допитувати. О це були часи.

Звідки і куди.

Але загалом це цілком логічно, що ми підемо в саме те кафе, адже, воно саме найближче до будівлі суду і там я кожного ранку беру каву.

Тут просторо. Столики з кріслами у яких темно-зелена обивка, а на столиках були білі ромашки. Зараз весна якраз їхня пора року. Також були вазони, як і на підлозі, так і на полицях. Кафе дуже гарно освіщувалося. Лампа була над нашим столиком.

Ми сиділи біля вікна панорамного. І було так атмосферно та спокійно. Можливо, мене заспокоїв так той зелений чай? 

Але якщо думати справді без жартів, то зараз в цей момент я відчувала неймовірний спокій. Вперше за всі ці божевільні дні.

Не було тієї тривоги, як я маю з усім розібратися. Як я маю підставити Давида, щоб його  звільнили з посади прокурора, чи як я маю знайти вбивцю своєї сестри? 

Це були ті питання на які я хотіла знайти відповідь, але не зараз. Зараз у мене було певне відчуття спокою. Це залишиться на потім.

— Як ми знайдемо вбивцю моєї сестри? — тихо запитала я, обхопивши долонями теплу білу чашку і заглядаючи Давидові прямо в очі. 

— у нас вже є підозрюваний. —  я вирячила на нього свої очі. Це коли вони встигли знайти підозрюваногоі навіть не насмілились мені сказати?

— перепрошую, — нахилилась я до нього.

— Давиде, хто ця людина? — Давид мовчав і дивився на мене. — зрозуміло, — кивнула я і відкинулась на крісло. —  відведи мене до нього.

— Я не можу. Ти ж при своєму розумі й розумієш, що тобі категорично не можна з ним бачитися? Якщо ти перетнешся з ним, це закінчиться для тебе погано. Дуже погано, Оксано. Чекай, поки Ерен сам тебе викличе.  —  все з мене досить. Досить.

Я стрімко підхопилася з крісла, ледь не перекинувши чашку, і майже побігла через парковку суду. Завела машину, вчепилася в кермо до білих коліщат і рушила прямо до будинку головного прокурора. Думки хаотично металися в голові. 

Я збиралась постукати у двері будинку прокурора, як раптом моє зап'ястя залізною хваткою перехопив Давид. 

— якого біса ти робиш? —  гаркнула я, розвертаючись до нього всім тілом.

— це ти якого біса тут робиш? — просичав він, не випускаючи моєї руки.

— відпусти, — дьоргнула я свою руку назад. А боляче. 

— не роби дурниць! Ти що хочеш взагалі без роботи залишитись?

— а це вже не повинно тебе хвилювати!

— ти ж вирішила до гробу довести свою кар'єру, то ж мою не доводь.

— знаєш, якщо я позбудусь тебе, то більшість справ будуть моїми.

— не забувай, якщо спочатку ти свою кар'єру догробиш, а потім вже мою.

— Ви що, двоє, геть очманіли?! — двері будинку з гуркотом розчинилися, і на поріг вийшов розлючений головний прокурор. — Не знайшли іншого місця для своїх брудних сварок, як під моїми чортовими дверима?! 

— головний прокурор мені потрібно з вами поговорити. — сказала я. 

— і мені. —  почувся за моєю спиною холодний голос Давида. Я різко обернулася, пронизуючи його лютим поглядом. 

—  зараз? — вирячився на нас прокурор. 

—  раз ми сюди приїхали, то так. — сказав Давид. 

— не морочте мені обидвоє голову. Завтра двоє у мене в кабінеті. — сказав прокурор та зайшов у будинок.

— молодець, Оксано, якщо мене завтра відсторонять від справи про вбивство твоєї сестри, тоді ти просто будеш сидіти і чекати. І ніхто тобі не допоможе.  

— противний, —  сказала я розвернулась і  пішла до своєї машини.

— а куди це ти ? — зловив мене за руку Давид. Я замерла, косо дивлячись на його руку. Що, в біса, він робить? Ми стояли занадто близько. Настільки, що я відчувала тепло його дихання, але жоден із нас не зробив ані кроку назад. Повітря між нами буквально тріщало від напруги. 

Ми були занадто близько. Але ніхто з нас не зрушився ані на крок. 

— Додому, — тихо, але твердо сказала я. Давид дивився на мене з глибокою зневірою та підозрою. — Я кажу правду. Припини дивитися на мене як на злочинницю, якій ти не віриш жодному слову. 

— а хто сказав, що я тобі вірю? Ти зараз знову викинеш якусь дурню.

— я не викидаю якусь дурню. 

— Ти? — він іронічно підняв обидві брови. — Тоді що ми, в біса, зараз тут робимо? 

— я б вже давно їхала додому, але ти тримаєш мене за руку і не відпускаєш. — вказала я на руку Давида, яка досі тримала мою.

— А... — Давид миттєво прибрав руку, але так і залишився стояти на місці. Я теж не змогла поворухнутися. 

Наступного ранку я майже не спала. Ледве дочекавшись світанку, наспіх зібралася і помчала до суду. В голові пульсувала єдина відчайдушна думка: я мушу перехопити головного прокурора наодинці. Розставити всі акценти до того, як з'явиться Давид і знову все зіпсує.

Але варто було мені зайти в порожній ранковий коридор, як серце зрадницьки впало кудись у п'яти. Головного прокурора Парса ще не було. Зате біля його кабінету вже стояв Давид.

Він розслаблено сперся об стіну і з тією своєю фірмовою, нестерпно-переможною посмішкою спостерігав за кожним моїм кроком. У мене все всередині перевернулося. Противний, самовпевнений тип! Він прорахував мене від А до Я.  Мислив точно так само, як і я, і знову виявився на крок попереду.

Бісить! 

Противний!

— Ти хотіла прийти раніше за мене? — з тихим тріумфом у голосі запитав Давид, заглядаючи мені в обличчя.

— Так, але ти мене випередив, — з досадою видихнула я і з викликом сперлася об стіну прямо навпроти нього, копіюючи його позу і не відводячи погляду.

— У вас двох, що дивоглядки? — сказав прокурор Парс.

— у нас вони закінчились так і не розпочавшись. — сказала я підійшовши ближче. 

Прокурор Парс пропустив мене першою, а потім сам увійшов і аж тоді Давид. Дитина у мені радіє, що зайшла першою, а він останнім. Тут у мене перемога.