Частина 6

Він сказав, що вона їздила до Дениса. До мого колишнього. У мене це в голові не вкладалося. Ні. Цього просто не може бути. Моя сестра і Денис? Ні, ні, ні! 

Це брехня. 

— Ти брешеш! — вигукнула я, майже крикнула, навіть не контролюючи власного голосу.

Давид здивовано зиркнув на мене, злегка насупивши брови:
— Оксано… ти його знаєш?

Я гірко всміхнулася, хоча усмішка вийшла радше, як гримаса болю.
— Краще б я не знала, — пробурмотіла тихо, і знову впіймала на собі його насторожений погляд. 

— Поясни, — звично, спокійно, ніби я йому чергову справу розказую. Йому завжди треба все до кінця розкласти по поличках.

— Це мій колишній, ясно? — випалила я.

Давид кивнув.
— А… тепер ясно.

— Що тобі ясно? — підвищила голос я. — Що моя сестра, з якихось незрозумілих причин, їздила до нього за кордон? А він, у день її похорону, ще й дзвонить мені, висловлює співчуття, наче нічого не сталося!
Придурок.

— Дай мені його номер, — раптом сказав Давид.

Я зиркнула на нього, не розуміючи.
— Навіщо тобі його номер?

— Подзвоню й викличу його на допит. Може, дізнаємось щось цікаве.

— Він за кордоном, — відповіла я, намагаючись говорити спокійно. — І сумніваюсь, що він прилетить.

— Це його обов’язок. Як прокурора! — Давид говорив різко, навіть надто голосно. Його роздратування було відчутним.

Мені захотілося швидше перевести розмову. Денис — остання тема, яку я зараз хочу обговорювати.

— Маю до тебе питання, — сказала я.

— Питай.

— Хто після тебе успадкує бюро?

— Що це в тебе за дивні запитання наприкінці робочого дня? — підозріло примружився Давид.

— Просто скажи.

— Ти щось задумала?

— Гаразд, — я глибоко вдихнула. — Думаю, тебе хочуть підставити.

Він усміхнувся, наче Чеширський кіт, повільно, з іронією.
— Хто ти і що зробила з прокурором Оксаною? Не вірю, що це чую від тебе.

— А я серйозно. Хтось, хто затіяв усі ці перегони, прагне твоєї посади. Якщо тебе посадять — дістатися до бюро буде простіше простого.

— Ти ж пам’ятаєш, що мій батько ще живий? — холодно відказав Давид. — Поки він живий, ніхто не забере бюро.

— Може й так, але подумай сам. Репутація. Якщо тебе посадять — усе. Адвокат з плямою. Хто повірить захисникові, який сам не зміг себе захистити? 

Він замислився.

— Не знаю, хто ще може бути причетний…

— Поговори з батьком, — порадила я.

— У мене з ним не найкращі стосунки, — буркнув він.

— Я не кажу, щоб ти прямо питав. Просто натякни.

— Гаразд, — кивнув Давид. — Ходімо вже, бо ми й справді засиділися.

Він підвівся, і ми разом вийшли з кабінету. Я замкнула двері, і вже збиралася вдихнути свіжого повітря, коли нас перехопив головний прокурор.

Чудово. Просто ідеально.

— Чого ви двоє так пізно виходите з роботи? — холодно поцікавився прокурор Парс, ковзаючи поглядом між нами.

— Я засиділась, а Давид теж, — відповіла я, намагаючись говорити рівно.

Погляд Парса ясно говорив: не вірить.
— Якщо ви щось затіяли — відстороню обох. І, Оксано, завтра зранку зайдеш до мене.

От халепа. Точно питатиме про справу щодо усунення Давида. А Марта з Мазхаром досі нічого не зробили.

Треба діяти.
Поговорити з ними, з’ясувати, чи мають вони план. Вони ж не звичайні люди — мафіозі. А мафіозі завжди мають запасний варіант. Хоча, можливо, я просто накручую себе.

— Так, звісно, — кивнула я прокуророві.

Ми з Давидом вийшли надвір. Він подивився на мене з лукавою цікавістю.
— Цікаво, що від тебе хоче головний прокурор?

— Не знаю, може, щось по роботі, — зітхнула я. — Давиде, не плутай мені голови.

— А я плутаю? — він посміхнувся з тією своєю характерною хитринкою.

Я лише косо глянула на нього — цього вистачило, щоб він тихо засміявся.

Розійшовшись із Давидом, я поїхала додому, до нашого рожевого особняка. У грудях усе ще стискалося. Я сподівалася застати Марту вдома — мені конче потрібно було поговорити з нею.

Зайшовши до будинку, я повісила пальто на вішак, пройшла коридором і зупинилась перед дверима кабінету. Постукала — і, не дочекавшись відповіді, зайшла.

Дві пари очей миттєво піднялися на мене. Вони замовкли.
Очевидно, знову щось задумали.

— а чого це ви так двоє затихли? — запитала я у них сівши навпроти Мазо у  крісло біля столу за яким сиділа Марта. — я вам не завадила?
 

— та коли ти нам можеш завадити? — сказала Марта з легкою посмішкою на обличчі.

 — гаразд, а тепер давайте перейдемо до справи. Сьогодні головний прокурор Парс сказав, що я завтра до ньього зайшла і я не виключаю, що він буде питати, який ми план придумали, щоб позбутися Давида.

— ви з Давидом стали чудовою командою. — сказав Мазхар.

— прокурор можливо хоча яке можливоо? Він точно хоче контролювати усе і в разі чогось він захоче втрутитись. Але я цього не дозволю. Тому скажи, що у нас з Мазо є конкретний план і скоро приступимо до дій.  Це максимум, що йому дозволено знати і тобі теж, до речі. А якщо захоче більше деталей, то хай приходить до мене я з радістю його чекатиму. 

— окей, але який у вас план? — поцікавилась я. Поки я з друзями-мафією придумуємо план, як позбутися Давида. Він десь у цьому великому місті шукає вбивцю моєї сестри. І це ще більше змушує задуматися чи є у мене совість. І чи це справедливо з моєї сторони? Адже, я все своє життя боролась за справедливість, правду. А раз чиню зовсім не так!

— у нас його немає ПОКИ. — відповіла Марта. 

— у мене буде до вас ще одне прохання. 

— Давай, валяй! — сказав Мазхар.

— ви можете дізнатися хто може успадкувати адвокатську контору Рікардо після Давида? — Мазо та Марта вилупилися на мене. Так, я думаю, що вони думають, що божевільна. Спочатку прийшла та кажу, який вони план придуммали, щодо "зливу" з посади прокурора Давида — а зараз про його  спадок. — що? я не сказала нічого дурного.