Частина 3

— Оксано, прокурорко… — цей голос. Цей довбаний голос. Звісно, я мала почути його саме тоді, коли вже зібрала свої речі, вимкнула ноутбук і mentally попрощалася з цим довбаним робочим днем.
— Слухаю. Стоп. Якого біса ти не постукав?! — Давид витріщився на мене так, ніби я зірвалася з гачка психлікарні.
Чи можна вважати мене маньячкою?
Напевно. І в чомусь навіть гордо.
— Я думав, що після того, як ТИ увірвалася в мій кабінет, як скажена фурія, правила ввічливості в нас тут уже не діють.
— Знаєш, якщо ти менше будеш думати, то світ стане трохи кращим. І тихішим.
Його обличчя злегка сіпнулося. О, зачепила, хлопчику?
Оксана — один. Давид-зміюка — нуль.
— То що, ти щось хотів? — підняла брову, зухвало спершись на край стола. — Якщо ні, то давай, шуруй, мені ще купу справ треба доробити.
— Хотів. У нас... спільна справа.
— У нас із тобою спільного — рівно нічого. Це моя справа. А ти в ній — підозрюваний.
— Та годі, Оксанко, чому ж я тоді займаю прокурорську посаду, а не сижу на лаві підсудних?
— Ще раз назвеш мене “Оксанко” — і матимеш перелом ребра. І я не жартую. Я можу й не вміти, але знаю, хто зробить це так, що навіть синця не знайдеш.
— Ого, а це вже, виходить, погроза від прокурора? — Його голос став самовдоволеним, як у того кота, що щойно накапостив у черевик.
— Вийди, поки я не зламала тобі хребет не лише морально.
— Божевільна якась… — буркнув він, і нарешті зник. Господи, ну чому він ще й пахне добре?!
П’яти хвилин не минуло, як у двері постукали — й до кабінету увірвалася дівоча делегація: Ліля, Ніка, Маруся — і Марта.
— Ого, а що це за парад у повному складі? — здивувалася я, коли вони без жодного дозволу посідали на мій диван.
— А що, нам не можна до тебе в гості? — скривилася Ліля.
— Не те щоб не можна, просто… це підозріло. Ви щось затіяли.
— Гаразд, — втрутилась Ніка, — ти нас розкусила. Нам треба… організувати зустріч Марти з Парсом Сечкіним.
— Що?! Знову?! Навіщо?
— Для розлучення.
— Ага, бо той виродок Олександр Андрієвський знову встановив сталкера під їхнім будинком.
— Якого біса?! — обурено вигукнула Марта. Судячи з реакції, вона про це вперше чула. — Ви мені забороняєте його викрадати, катувати, тримати десь у підвалі — а він тим часом сталкерів шле під вікна?!
— Спокійно, — втрутилася Маруся, — все потрібно вирішувати мирно.
— Та я ваш той мирний шлях бачила! Десь далеко і глибоко! — Марта вже палала. — Я йду до головного прокурора.
Бум — грюкнула дверима.
Я навіть не встигла видихнути, як хтось знову постукав.
Двері відкрились — і, звісно ж, це був Давид. Та ти знущаєшся?!
— Прокурорко Оксано… — і тут помітив решту. Його обличчя на секунду спіймало здивування, а потім — ту саму самовдоволену посмішку. — О, бачу, ви не сама. Тоді я… зайду пізніше.
Я ледь стрималась, щоби не кинути в нього дірокол. Просто кивнула.
— Це… це він?! — прошепотіла Ніка, шокована.
— Ага, — відповіла я, змучено потираючи скроні.
— Він той самий гонщик із заточкою замість язика?
— Вгадай із одного разу.
— Він прокурор?!
— Став. Сьогодні.
І, здається, моє життя офіційно пішло шкереберть.
Так, Оксанко, твоє життя явно не стане на свої місця. До тих пір, поки ти не посадиш цю зміюку, воно точно буде йти боком.
— Нічого собі, — тихо видихнула Маруся, — ти ж не казала, що він прокурор.
— Його сім’я має адвокатську імперію. Контора, що пахне грошима й замовчуванням правди. А він, бачиш, поперся в прокуратуру, герой.
Але, якщо мене звати Оксана, то я особисто вижену його з цієї посади.
З тріском. І без варіантів.
— Ти що, зібралась піти на кримінал? — з острахом запитала Ліля, витріщаючись на мене, як на ходячу катастрофу.
— Ні, казявка. Я — державний прокурор.
Я працюю в межах закону.
Просто я професіонал у тому, щоб робити людям життя нестерпним. Кому, як не вам, це знати.
— Та вже, — кивнула Ніка, скривившись. — Твої тупі анекдоти — то просто катівня.
— Облиш, — закотила я очі, але краєчки губ мимоволі сіпнулися.
— Все, малявки, — підняла руку Маруся, — час тікати. Дайте прокурору Оксані працювати, а не витрачати геніальність на нас.
Марія встала, підняла всіх за шкірки, і через кілька секунд я нарешті залишилася сама.
Нарештііііі.
Я з видихом ввалилася в крісло, відкинула голову назад, і втупилася в стелю. У стелі нічого не було, білосніжного покриття та люстри. 
Це буде довга війна.
Можливо, я виснажусь.
Можливо, я спалю всю свою каву, нервові клітини і навіть улюблений сарказм.
Але я переможу.
Я — прокурор Оксана. 
І я ніколи в житті не дозволю, щоб переміг якийсь самозакоханий Давид Рікардо.
Тобто… Зміюка.
Я взялась читати справи, яких буде слухання цього тижня та віл моїх слів та думок залежить майбутнє людей. Тобто, чи проведуть вони його на волі, або ні. 
Я так затягнулася з читанням, що мало не провтикала слухання. У мене ж стояло нагадування про це. І воно знову не сповістило. З тим телефоном явно щось не так. 
Я зайшла у залу там сиділи Марта і Мазхар. Якого біса? Що ці двоє тут забули? Я занадто часто їх бачу тут у суді. 
— що ви тут двоє робите? — прошепотіла я до них?
— ми свідки, — відповів Мазхар. 
— які нахрін свідки? — шепотом закричала я.
— не знаємо, нас запросив твій напарник. — я повернула я там стояв Давид та самозакохано посміхався. Так, іноді хочеться його просто придушити.

Я рішуче підійшла, майже не думаючи — схопила його за зап’ястя і силоміць витягнула з зали в коридор. Люди озиралися, але мені було байдуже. Мені треба було відповіді. Зараз.

— Поясни мені, якого біса ти притащив їх сюди як свідків?! — прошипіла я, не відпускаючи його руки.

— А отакого, Оксанко... — він нахилився ближче, настільки, що повітря між нами стало гарячим, як перед грозою. Його дихання торкнулося моєї шкіри, і щоки спалахнули — гнівом чи соромом, я вже й не знала.
— Якщо стати комусь на хвіст — повір, вони зроблять усе, аби той хвіст визволити. Твої друзі мафіозники — не виняток.
— Ні. — Я вирівнялась, усміхаючись. — Якщо я знаю Марту, то вона не слухає наказів. Вона сама — закон. А це значить, що вони щось задумали.
— Ти справді думаєш, що вони — на твоєму боці?
— А що? — підкинула я брову, ніби кидала виклик.
— Мафія не грає в шантаж, — сказав він, і його губи скривились у знайомій, дратівливій посмішці. — Вони грають на поразку. Але не свою. Ти цього не розумієш, Оксанко. Вони все обернуть проти тебе. Проти нас.
— Давиде Рікардо, — я вишептала його ім’я з викликом. — Вони вже це роблять. Просто ти не бачиш. Бо думаєш, що керуєш грою.
— Вони могли мене обдурити?.. — його голос уповільнився, ніби він щось усвідомив.
— Так, — я кивнула. — І це було навіть занадто легко.
— Не смійся! — буркнув він, і очі його спалахнули.
— А чому б і ні? — я зухвало всміхнулась. — Ти ж завжди посміхаєшся. Нарешті — моя черга.
— Для тебе це погано закінчиться, — прошепотів Давид, нахилившись до мого вуха. Його голос став низьким, грубим. Мене пронизали мурашки, немов хтось торкнувся хребта холодними пальцями.
— Чому? — ледь чутно прошепотіла я у відповідь.
— Забагато "чому", не думаєш?
Я подивилася йому просто в очі, ні на мить не кліпаючи.
— А ти просто говори прямо. І не буде ніяких "чому".
— Так? — Давид підняв обидві брови, і в його голосі з'явилась загрозлива легкість. — Якщо я почну говорити прямо, твої щоки ще дужче палатимуть.
От чорт.
Я майже відвернулась, але стрималася. Посмішка не зникла з мого обличчя, хоча всередині щось стислося.
— Вони горять, тому що мені жарко, Давиде. — Я спробувала тримати оборону, але голос зрадливо тремтів.
Давид лише засміявся. Низько. Глузливо. Його сміх змусив моє серце стиснутись ще дужче, хоч я цього ніколи не визнаю.
— Цю казку залиш для своїх мафіозних друзів. Може, їм ще вдасться повірити тобі, Оксанко.
— Ти навіть не уявляєш, як я хочу тебе вбити. — Я видихнула ці слова, наче отруту. — Я ненавиджу тебе.
— Від ненависті до кохання — один крок, — мовив він, дивлячись просто в мої очі. Тихо. Небезпечно. І раптом усе навколо затихло — ніби світ чекала, чим закінчиться ця фраза.
— Не у нашому випадку, — прошепотіла я, — у нашому між ними прірва. Глибока. Темна. І я сподіваюся, що ти в неї впадеш... і більше ніколи не виберешся.
— Як мило з твоєї сторони, Оксанко, — його голос змішався з крижано-солодкою іронією. — Бажати своєму напарнику смерті. Це так… тепло.
— Це єдине, чого я тобі бажаю, — прошепотіла я, майже не дихаючи. У голосі — біль, злість, і щось ще, від чого хотілося втекти.
Що було б, якби я його зараз поцілувала?
Його обличчя так близько, що я бачу, як тремтить шкіра біля вилиці. Вії відкидають тінь на щоки. Він дихає рівно, спокійно — надто спокійно. Дратівливо спокійно.
Я могла б просто нахилитися й поцілувати його. Просто взяти — і зламати цей момент, розірвати цей химерний зв'язок між нами, який то напинається, то рветься, то знову тягнеться, мов струна.
Але... які, до біса, поцілунки?
Я його ненавиджу.
Ненавиджу його самовпевненість. Його усмішку. Те, як він завжди на крок попереду. Як доводить мене до сказу однією фразою, одним поглядом. Як ламає мій захист — і знає, що робить це.
Я ненавиджу, як він близько. Як його голос змушує мене тремтіти. Як тіло пам'ятає його присутність, навіть коли розум кричить: “ВІДСТАНЬ”.
Я ніколи не поцілую його.
Ніколи.
Але, схоже, Давид уміє читати думки.
Я лише встигла моргнути, як його обличчя стало ще ближчим. І тоді — його губи торкнулися моїх. Ні, це не був звичний поцілунок. Це не було ніжно, не було м’яко. Це було — голодно. Рішуче. Наче він давно стримувався. Наче нарешті дозволив собі перейти межу. Він не просто цілував мене — він пожирав, якби це взагалі можна було назвати поцілунком. Наче намагався дістатися до всього, що я приховувала за своєю холодною маскою. І я…
Я мала зупинити це. Мала. Але тіло здригнулося, не відштовхнуло — відповіло. І в ту мить моя стіна, яку я так довго будувала, похитнулася. Вона не впала повністю — ще трималась. Але кожна секунда цього доторку тріщила в мені, як лід під ногами навесні.
Я ненавиділа його.
Боже, як я його ненавиділа.
Але ще більше — я ненавиділа себе за те, що не відвернулась.