Частина 1

Пройшов один рік, як Денис втік від мене. І один рік, як я прокурор. Я щаслива на своїй посаді. Я любила бути адвокатом. Захищати невинних. Виправдовувати їх. Але прокурорство більше мені до душі. Справедливість, чесність, розслідування. Це я обожнюю. Це частинка мене.  

— пані прокурорко, дозвольте зайти, — сказав мій асистент Гнат. 
— заходь, Гнате, скажи мені, будь ласка, щасливу новину. — сказала я підсунувшись ближче до столу. 
— я б не сказав, що вона щаслива, але і не дуже погана, — сказав асистент і став навпроти мого стола.
— говори, Гнатковський. — Чесно, кажучи батьки мого асистента довго не думали над іменем дитини. Прізвище Гнатковський і ім'я Гнат. 
— є ж ці нелегальні вуличні перегони за якими ми ганяємося. 
— мотоперегони? 
— саме так, пані прокурорко.
— продовжуй.
— і сьогодні вночі було затримано зірку цих перегонів. Давида Рікардо. 
— та ну нафіг,  — сказала я не стримуючи себе. — вибач. Ми стільки разів намагалися прикрити їхню діяльність і здається, ми на фініші. І де він? 
— у відділку. Комісар Ерен допитує його. 
— гаразд,  — кивнула я головою. — чому його зловили?  
— сьогодні його затримали під час нелегальних перегонів. — супер. 
— невже ми нарешті затримаємо цього порушника спокою та справедливості.
— можливо, але його адвокати, можуть перекрутити все так, що вийдемо винні ми. — звісно у сім'ї пана Рікардо є ціле адвокатська контора. Пам'ятаю, коли сама намагалась потрапити туди працювати, але не вийшло. Адже, їм потрібні найкращі адвокати. І я їм не підходила. 
— я місяцями гналась за цими перегонами і ось це трішки ми перетнемо фінішну пряму. І ніякі його адвокати не допоможуть. Давид Рікардо нарешті відчує смак справедливості. Закони не просто так прописані. — сказала я і встала з крісла і пішла на вихід. Я вийшла з прокуратури і не побачила своєї машини. Я ж її тут залишала. Я витягнула телефон і набрала Гната.
— ти не знаєш, де моя машина?
— її забрали штрафмайданчик. — чудово. Я щасливчик цього дня. 
— що? 
— ви припаркувалися на місце для інвалідів, прокурорко. — я хотіла сказати, що інваліди ті, хто забрав мою машину. Але мені, як прокуророві не належить таке говорити. 
— гаразд, виклич мені таксі. 
Поки я буду чекати таксі я вирішила, що піду візьму собі кави. Якраз біля прокуратури є кав'ярня.  
— Всім привіт,  — сказала я коли зайшла у середину. 
— О, пані прокурорко, вітаю, чого сьогодні бажає ваша душа? — запитав бариста Макс. 
— мені, будь ласка, лате і тістечко з вишнею. 
— буде зроблено.  — сказав бариста. — оплата готівкою чи карта?
— карта. 
— гаразд, — бариста, щось клацав у терміналі і простягнув мені, — прошу, — я простягнула телефон і оплата пройшла. — все оплата пройшла. Ви розслідуєте новий злочин? Пані прокурорко, ви давно до нас не заходили.
— можна і так сказати.  
— ваше замовлення,  цукор і кришечки ви знаєте, де. — бариста посміхнувся і повернувся до своєї роботи.  Я взяла кришечку і пішла. Адже, каву та чай я п'ю без цукру. Коли я підійшла до будівлі, то таксі вже на мене чекало. 
— пані прокурорко, вітаю.  — сказав один з поліцейських. 
— комісар Ерен, де?
— він на допиті. — Я кивнула і пішла в кімнату допитів. Там за допитом спостерігав старший комісар Богдан. 
— як іде? 
— прокурорко, він випендрюється. — я стояла і спостерігала за ним. Темне волосся. На шиї татуювання. На руках теж. Руки закинуті за голову. Ніби він тут на відпочинку.  Це йому не готель на Балі, а поліцейський відділок. 
— я йому покажу, як потрібно поводитися. — сказала я і увірвалася на допит. 
— прокурорко, — сказав Ерен і піднявся. 
— сідай Ерен. — сказала я сідаючи біля комісара. — і кого ми маємо? — запитала я у Ерена дивлячись на Давида. Темне волосся. Зелені очі.  Татуювання змії на шиї. Думаю, що він і є та сама змія. 
— прокурорко, Давид Рікардо. Влаштовує нелегальні вуличні перегони. І бере участь. Я намагаюсь його допитати, а він без адвоката говорити не буду.
— он як? А ну дай-но, Ерене, мені справу його. 
— так, прокурорко,  — комісар подав мені мені синю папку. 
— Давид Рікардо. Закінчив юридичний факультет. Працює в «Рікардо» адвокатська контора сім'ї. Адвокатом. — я відірвала погляд від синьої папки та глянула на Давида, — Думаю, пан Рікардо, здатен сам себе захищати. 
— пані прокурорко, я адвоката хочу. І без нього я нічого говорити не буду,  — мені це вже починало набридати. 
— досить! — стукнула я рукою по столі, що Ерена і цього Давида аж підкинуло. — говориш тут я без адвоката говорити не буду. Тягнеться лише час. Пан Рікардо буде чекати свого адвоката під вартою.
— на якій основі шановна прокурорко?  — запитав цей Давид. 
— на тій, що вас затримали під час проведення нелегальних перегонів. І ви не можете тут сидіти і чекати п'ючи чай з тостами. Комісар Ерен, прошу.
— наказ зрозумів, прокурорко. — Ерен взяв його і повів його за грати. 
Нехай посидить собі цілу ніч. А я поїду додому. В рожевий особняк, де тусуємося ми з Вікторією. Вероніка, Маруся та Ліля вони одружилися і тепер живуть з своїми чоловіками. Софія тепер живе у Іспанії, адже, Артем поїхав туди продовжувати свою кар'єру. Зараз ми з нею рідко виходимо на зв'язок. Але у соціальних мережах стараємося, якось підтримувати. А Марту ми рідко бачимо у особняку. Вона зранку, як поїде сьома година, так о десятій вечора приїде. Або ще пізніше. 
Коли я вже їхала у таксі, то до мене зателефонував Макар. 
— слухаю.
— ти, що заарештовала Давида? — якщо це хтось проговорився з відділку, то я зроблю все, щоб тут людину звільнили я присягаюсь. 
— ти звідки знаєш?
— так, дзвонить до мене асистент Давида Рікардо і говорить чи не хотів я б допомогти їм витягнути Давида. Бо ти його посадила. 
— в них ціле стадо адвокатів. Хіба вони не можуть самі його витягнути? 
— оскільки, ми з тобою співпрацювали, то вони хочуть, щоб я показав їм твої слабкі сторони. 
— здається, Давид посидить, ще два дні за решіткою. Дякую,  що сказав.  
— а за це ти мені, щось зробиш. — я так і знала, що він не просто так подзвонив.
— і що, Макаре?
— мені потрібні свідчення,  які тобі сьогодні давав цей актор.
— ні, Макар, це державні справи. 
— ти ж закриваємо очі, коли Марта порушує закон.
— Невелике виправлення: вона не трапляється мені на очі. Якби я бачила, що вона робить, то вона б ділила одну клітку разом з Давидом. І ще й з Мазхаром на додачу. І у вас різні ситуації. Я, як прокурор знаю, що вона проста громадянка. А як подруга знаю,  що вона член мафіозного угрупування. Макаре, не проси мене про це. Я цього не зроблю.
— а якщо я сфотографую свідчення і ти про це не знатимеш?
— зараз я не прокурор, тому можеш це зробити. Але як тебе зловить Гнат, то пиняй на себе. Я перед тобою вже не буду, як подруга, а як прокурор. 
Що вирішив Макар я не знаю, але він щось таки зробить. Коли ми були з ним адвокатами, то ми прокрадалися у кабінети прокурорів у фотографувати свідчення. Це грішок, який я хотіла б забути. Але всі ми у юності були неконтрольовані. Робили помилки за які соромно і зараз. Помилки вони і для цього існують, щоб усвідомити смак життя, що все просто не може пройти. Ми вчимося на них, щоб надалі не ставати на одні і ті самі граблі. 
Коли я заходила в дім, то з кабінету Марти лунали голоси на підвищених тонах. 
— заспокійся, — це голос Мазхара.
— якщо він підійде до мене хоч на крок я клянуся його вб'ю. — а це Марта, а вбити вона хоче, здається, Алекса. Що ж справедливо. Я увійшла у кабінет. 
— я не раджу когось вбивати. 
— бачиш навіть закон на моїй стороні, — сказав Мазхар. 
— ти що тут робиш? Справи прокурора закінчилися? 
— ага. Посадила за клітку на два дні надоїдливого гонщика. Тепер маю щастя. — посміхнулась я.
— чув б тебе зараз Дмитро. — пробурмотіла Марта і у моїй кишені задзвонив телефон. Я витягнула глянула на екран і важко видихнула. 
— тільки не кажи про, те що я думаю,  — одразу, як тільки я підняла слухавку сказала комісару.
— ми відпустили Давида. — чорт. Як? 
— якого біса, Ерен? 
— ну його адвокати понаговорювали нам законів. Що ми не маємо права його утримувати. Я ж сказав, що це ваш наказ. І вони мені, що немає письмового погодження і нам довелося відпустити його. 
— гаразд. Я зрозуміла. — я поклала слухавку. Навіть один довбаний день не можу порадіти. Довбаний Давид. 
— щось ти вже не дуже рада, — сказала Марта насміхаючись з мене.
— його дурні адвокати його відпустили. 
— не хочеш сьогодні з нами на гонки? 
— які гонки? 
— Дмитро організовує. Я беру участь. 
— і чому я не здивована? Гаразд,  поїду проконтролюю, щоб все було законно.
— аа...ааа.. Тоді не їдь. Послушниця закону ти наша.
— вони, що нелегальні?
— ееемм не знаю.  — і Марта і Мазхар зникли за вхідними дверима. Якщо їх посадити на п'ятнадцять діб, то думаю,  що вони більше не захочуть порушувати закони. Для кого ж вони писалися. Для мене чи що? Я впевнена, що ніхто з моїх друзів їх не дотримується. Он Дмитро влаштовує нелегальні перегони, Марта займається мафіозною діяльністю на пару з Мазхаром. А про інших мовчу. Я вибігла у двір, а там ще досі стояла Марти машина. Вони з Мазхаром не схожі на тих, хто тікав від своєї подруги прокурора. Тоді думаю, що у мене є ще час переодягтись. 
Я зайшла у свою кімнату та зняла з себе цей брючний діловий костюм. А одягла рожеве плаття на тонких бретельках до нього я підібрала рожеві босоніжки на перепліт. Макіяж я залишила той самий. Не буду його змивати і заново наносити тон. Я взяла білосніжну сумку-багєт я пішла до машини і вона досі була. Коли я сіла на заднє сидіння, то Марта дивилася у дзеркало заднього виду і промовила: 
— ти дуже повільно бігла за нами. 
— а ви дуже повільно від мене тікали. 
Стоп. Ми у Мартиному Дефендері. Вона ж не збирається у нього брати участь в перегонах. 
— ти що будеш ганяти на цій машині?
— а чим тобі не подобається мій Дефендер?
— еее..можливо, ця машина не призначена для перегонів? І може я хочу, щоб ти перемогла. 
— не хвилюйся, Оксаню, перемога у моїй кишені.  — промовила Марта і рушила. 
Ми приїхали на старий стадіон, який раніше бачив багато вболівальників та багато перемог.
У повітрі витає запах бензину, паленої гуми і нічної свободи. На трибунах — тіні, силуети вболівальників у капюшонах і з термосами кави або енергетиків. Зі старої коментаторської будки хтось ставить музику — баси гупають у ритм моторам. Сцена — як із фільму «Моя провина»  Рев двигунів, скрегіт шин, неонові відблиски на вицвілих бігових доріжках. Ніхто не дбає про правила — тут важлива тільки швидкість, ризик і повага серед своїх. Дмитро сильно постарався.
Один — високий хлопець у чорній шкіряній куртці, з татуюванням у вигляді змії на шиї. Його Nissan Skyline блищить під світлом прожектора — матовий чорний кузов, синє неонове підсвічування, агресивне ревіння турбіни. Давид Рікардо. Поруч з ним — Марта у гоночному комбінезоні, що сидить у заниженому Porsche 911 з фарами, як у звіра. Ніби сама ніч її боїться. І бляха хто привіз її Porsche?
А біля Марти сам Дмитро Булатов у гоночному костюмі і Ліля з ним. Як де без цієї парочки. Якщо і Дмитро Булатов організовує гонки, то обов'язково зі своєю дружиною. 
Підходить хтось із організаторів — у нього в руках рація, а в зубах — сигара. Він обводить поглядом учасників, дає знак — і всі сідають у машини. Двигуни запускаються один за одним, мов грім котиться старим стадіоном. Колеса риплять, фари ріжуть темряву.
Публіка гуде, стоїть тісним півколом, блимають телефони, знімаючи мить перед стартом. У повітрі — змішаний запах адреналіну й пального.
І от — рука стартера здіймається вгору, коротка пауза… і різкий рух — гонка почалась.
Машини зриваються з місця, наче хижаки, які довго чекали моменту нападу. Колеса зривають асфальт, здіймаючи хмари диму, двигуни ревуть на повну потужність. Відлуння старту котиться старими трибунами, немов дух стадіону пробудився від сну.
Перший поворот — вузький і зрадницький. Марти Porsche входить у дрифт майже на межі, заднє колесо ковзає за сантиметр від іржавого бар’єра. Дмитро та Ліля заходять слідом, але агресивніше — його турбіна вивертає звук, який лякає навіть натовп. А змія та інші машини йдуть ззаду, кожна бореться за сантиметри, за шанс вирватися вперед. 
Стадіон — це не просто коло. Він давно перестав бути спортивним майданчиком — тепер це пастка з ямами, уламками, різкими поворотами, які гонщики вивчили на пам’ять. Хтось ризикує і зрізає шлях через стару боксерську зону, де асфальт нерівний, але можна зекономити час. Змія, або Давид Рікардо — підкидає машину на старому підйомі, і авто буквально зависає в повітрі на долю секунди. О, боже. Він міг перекинутися. Але змії живуть довго. 
У середині гонки починається справжнє божевілля — Марта та Дмитро йдуть майже борт у борт, фари блимають в обличчя одне одному. Вони змагаються не тільки за перемогу — це протистояння стилів, характерів, гідності. Натовп шаленіє, кричить, хтось запускає фаєр, який заливає трибуни червоним світлом.
Фінішна пряма — останні секунди. Всі викручують із моторів останнє, що можуть. Спідометри зашкалюють, світ тремтить від швидкості. І в самий останній момент Змія виривається вперед — на півкорпуса. Гальмування, дим, вереск шин — і все.
Марта та Ліля вийшли з машин дівчата обійнялися та пішли до нас. 
— якби не цей новенький я б перемогла. — пробурмотіла Марта. 
— до речі, навіть Дмитро не знає хто він! 
— він змія — все, що вам треба знати. — дівчата глянули на мене дивно.
— змія? — здійняла брови Ніка.
— пані прокурорко, радий вас бачити. — підійшла Зміюка до нас. 
— почуття не взаємні, Давиде Рікардо!