***

Він боявся відкрити очі.

Пройшло повно часу, поки він зрозумів, що насправді не вдома.

Перед ним жовті стіни, пляма кави на білій постілі. Наступної миті він почув голоси. Ні, це були не голоси в його голові, а у вухах. За стіною хтось кричав, бурмотів, пищав, немов миша. Присівши, подивився в вікно і побачив людей в синіх гальмівних сорочках, а ще лікарів, що вели тих бідних людей.

В палаті добре і нікого.

Чому я сюди потрапив?

А ще, як це сталось?

І такі питання навіть в диму.

Волога підлога не давала з легкістю подолати ці перші триста метрів волі, що грала ключові ролі, особливо коли ти хочеш вибратись, але не можеш, так як за тобою стежать.

Що тільки він не намагався робити, щоби вийти на волю; які тільки думки були в нього, особливо в холодний період, коли він дивиться в вікно, і бачить, як сім’я забирає на Різдвяні свята своїх хворих на голову родичів, аргументуючи це тим, що Різдво – це свято, що потрібно святкувати з рідними, неважливо які вони: добрі чи злі.

Одного разу, як і завжди, його відводили в кабінет з м’якими стінами. Лікарі дивилися на нього зверхньо, і з відкритою душею намагалися вилікувати хворого, пам’ятаючи про всі його заслуги перед суспільством.

Три роки тому він був детективом, який зійшов з глузду, побачивши, що його малесеньку дочку Маргарет, просто-на-просто збила машина, від чого й померла, лежачи на операційнім столі. Певне кожен хто втрачав дитину, зрозуміють, як це. Відійшовши від справ, детектив почав копати інформацію про злочинця. Нажаль, нічого не знайшовши, він розійшовся, і ледь не вбив свою дружину, встромивши ножа в плече. Зараз їй вже мало б бути п’ять років, говорив Крауч в лікарні, але ніхто, окрім лікарів, його не слухав. Що вже говорити про дуже молодих медсестр, яких посилають до нього, аби хоча б якогось його довести до стану, коли він усміхнений. Бо коли він усміхнений, він може добре виходити на контакт.

– Пане Крауч, – почав-був говорити лікар, погладжуючи свою борідку, але його перебив Крауч. Він засунув руку під стіл і сказав, прибираючи руде волосся:

– Досить! З мене досить, дякую!

Але дівчина відібрала руку і продовжила робити свою погану справу.

Він був на підході.

Дівчина рухалася надто швидко, від чого детективу стало не по собі…

Сама дівчина виглядала надто збудженою і привабливою.

Щоб не показувати печалі, він опустив голову на стіл і прикрив її руками.

І таке кожен день!

Лікар дав знак «СТОП!» і дівчина вийшла зі свого робочого місця, витираючи обличчя хустиною.

Девід плакав. Йому було неприємно.

– Це неправильно, – сказав слідчий, намагаючись не сказати нічого поганого в бік дівчини. ВОНА працювала на славу.

– З вами по-іншому не можна.

– Хто сказав? З чого ви взяли?

Лікар помахав руками.

Слідчий почав злитись.

– Якщо я не відповідаю на ваші запитання, це не означає, що мене потрібно тероризувати і виводити з себе методом тортурів цієї прекрасної медсестри. Якщо я не хочу відповідати на ваші запитання, на які я давав вам відповідь чотири чи п’ять разів. Це мене просто задовбало!!!

Відчуваючи, що той зараз зірветься і нападе, лікар вирішує покликати мед-брата, але в той момент з-за стіни почулись не людські крики.

Лікар вибіг в коридор, залишивши двері кабінету відкритими, а коли повернувся, по його обличчю текли сльози.

– Що трапилося? – запитав Девід.

Лікар, витерши піт зі свого чола, промовив:

– У нас трапилось вбивство.

Слідчий похолов.

Було відчуття, ніби в нього застигла в жилах кров.

– І кого вбили?

– Інтерна Хана Худсо. Того, що вам робить вам перев’язки.

– Земля йому пухом! А з мене що ви хочете?

– Прошу вас, знайдіть хто це зробив і я вас випущу на волю! Я виконаю все, що попросите. Сказав це, хоч цього ніколи не хотів. Я просто не хочу шуму в пресі.

– Ну не знаю…

– Ну хочете я перед вами на коліна встану.

Похоловши від почутого, детектив мовив:

– Не варто цього робити. Я згоден. Я зроблю все можливе, що в моїх силах. Тільки мені дуже потрібна буде моя одежа та нормальний кабінет зі столом та папером. А ще мені потрібен буде план будівлі, щоб я нічого не згубив, якщо що.