Розділ 18

Звук дверей, що грюкнули, змусив Аліну прокинутися. Насилу піднявши важку голову, до якої, здавалося, щось намертво прилипло, дівчина ледве сфокусувала погляд на двох чоловіках. Чомусь відвідувачі їй одразу ж не сподобалися.

Віддерши від обличчя прилиплий аркуш паперу, Аліна обвела кабінет каламутним поглядом, намагаючись зрозуміти, де взагалі перебуває. У голові гуло так, ніби хтось усю ніч методично гамселив по ній молотком. Останнім більш-менш чітким спогадом був бар, потім якісь розмови, поїздки, незнайомі обличчя... а далі пам’ять перетворювалася на суцільну сіру кашу.

Однак часу на роздуми їй не залишили. Той гість, що був нижчий на зріст і в дорогому костюмі, різко ступив уперед, безцеремонно витягнув вказівний палець і патетично вигукнув, повернувшись до супутника:

— Ні, ну ви тільки уявіть?! Він ще й якихось молодих баб до себе в кабінет тягає! Ще й повій нам тут не вистачало!

— Валерію Борисовичу... — застережливо промовив вищий відвідувач, але Аліна його вже не слухала.

Усередині неї миттєво спалахнула гаряча, майже неконтрольована образа через слово «повія». Дівчина мовчки підвелася, рішуче вийшла з-за столу й за два кроки наблизилася до хамуватого чиновника. Не встиг Валерій Борисович навіть оком змигнути, як Аліна з усього розмаху вліпила йому дзвінкого, соковитого ляпаса.

Поклавши руку на серце, бити вона не хотіла...

Але інстинкт виявився сильнішим.

Причому двічі.

Другий різкий удар змусив голову району кумедно цокнути зубами й похитнутися.

Ярослав Едуардович мимоволі кліпнув. За роки роботи йому доводилося бачити всяке: скандали, затримання, гучні розслідування і навіть бійки між чиновниками. Але щоб якась скуйовджена дівчина відважила голові району два ляпаси поспіль просто в нього на очах — такого в його практиці ще не траплялося.

І саме в цей драматичний момент масивні дерев’яні двері знову розчинилися. До кабінету мера швидким кроком увійшли двоє: начальник місцевої поліції та чоловік кремезної статури в повному тактичному спорядженні, який супроводжував його, — найімовірніше, командир спецпідрозділу КОРД.

Побачивши довгоочікуваний порятунок і законну силу, Валерій Борисович, притискаючи долоню до палаючої щоки, негайно ткнув пальцем у дівчину, що стояла перед ним, і голосом, який зірвався майже на фальцет, закричав:

— Негайно затримайте її! Хуліганка! Вона ще й б’ється! Напад на посадову особу під час виконання службових обов’язків!

Але наказ із якоїсь незрозумілої причини не спрацював. Начальник поліції навіть не ворухнувся. Ба більше, він зміряв голову району таким крижаним, випалюючим поглядом, що у Валерія Борисовича слова застрягли в горлі.

Після цього головний поліцейський міста перевів погляд на скуйовджену дівчину з бланком у руці, витягнувся по стійці струнко й чітким, відпрацьованим рухом віддав їй честь.

Командир спецпризначенців позаду нього мовчки повторив жест.

Ярослав Едуардович Вершинін, який до цього лише спостерігав за сценою збоку, побачивши таку картину, повільно опустив планшет. Його брови злетіли вгору, а в очах технократа промайнуло запізніле, але дуже чітке усвідомлення того, в яку саме глуху й безпросвітну яму щойно з розгону стрибнув його супутник.

Серце Валерія Борисовича пропустило тепер уже не один, а одразу два потужні удари. Земля пішла в нього з-під ніг, у роті миттєво пересохло, і він лише нервово ковтнув зі свистом, відчуваючи, як комір сорочки раптом перетворився на зашморг.

У пам’яті одна за одною спалахували останні хвилини розмови. Кожна вимовлена ним фраза несподівано набувала зовсім іншого змісту. Особливо слово «повія», яке тепер здавалося початком власного політичного некролога.

— Аліно Миколаївно, операція із затримання наркоторговців пройшла успішно. Втрат серед особового складу немає, — чітко доповів полковник.

Аліна кілька секунд дивилася на нього так, ніби той заговорив давньогрецькою мовою.

— Чудово... — нарешті сонно озвалася дівчина й знову потерла лоба, намагаючись остаточно прокинутися.

Валерій Борисович був готовий присягнутися, що дівчина, яка стояла перед ним, узагалі не має жодного уявлення про те, про яку саме операцію зараз ідеться. Але внутрішнє чуття буквально волало: «Не лізь!»

Те саме наполегливо радив і інстинкт самозбереження, до якого голова району звик прислухатися беззастережно.

Тому він лише важко ковтнув і розсудливо промовчав.

— Оголошую подяку всім, хто брав участь в операції, — Аліна спробувала надати обличчю суворого виразу. — Подробицями... поділитеся?

— Звичайно! — розплився в широкій усмішці начальник поліції й поступився місцем офіцерові, який його супроводжував.

«Точно, вона взагалі не в курсі!» — знову промайнуло в голові Валерія Борисовича, але момент для викриття був безповоротно втрачений.

Офіцер КОРДу коротко окреслив перебіг операції та її результати.

І саме в цю мить масивні двері кабінету відчинилися втретє, і до приміщення швидким кроком увійшов мер — Тарас Григорович Лиховцев...

***

Тарас Григорович на секунду завмер на порозі, здивовано піднявши брову при вигляді такої кількості відвідувачів у власному кабінеті. Однак він нічого не сказав — лише повернув голову в бік Аліни й зустрівся з нею поглядом.

І цього миттєвого контакту виявилося цілком достатньо.

Щойно дівчина побачила обличчя та очі мера, як пам’ять послужливо підсунула їй яскраві, лякаюче чіткі спогади з недавнього минулого.

Нічний бар.

Відвідувач, який підсів до неї за столик і співчутливо розпитував про подробиці її сварки з Арсеном.

Саме він тоді порадив їй поїздку до місцевого екопарку...

Нова картина в свідомості: той самий персонаж захоплено розповідає їй про корупцію в лавах місцевої поліції, а вона сама, розчервоніла й напідпитку, самовпевнено пропонує рішення:

«Та які проблеми, усе вирішимо! Ходімо, представиш мене їм як представницю Офісу Президента...»

«Господи!» — жахнулася Аліна.