Розділ 17

Валерій Борисович вирішив не чекати завершення відведеного ним раніше тижневого терміну. Навіщо тягнути час і давати Лиховцеву шанс якось викрутитися, якщо можна вирішити питання зі звільненням норовливого мера просто зараз? Тим паче що нагода випала просто ідеальна. Перевіряльник із Києва — грізний, принциповий і непідкупний Ярослав Едуардович Вершинін. Упустити таку можливість голова району вважав дурістю, що межує зі злочином.

Зустрівши столичного гостя, Валерій Борисович одразу ж узявся ґрунтовно вводити його в курс справи. Він докладно й охоче змальовував плачевний стан справ у Лебедівці. Барвисто розповідав про міські пляжі, які нібито перебували в жахливому стані, про школу, до ремонту якої в керівництва міста роками не доходили руки, про занедбану інфраструктуру та вічні обіцянки мера. А завершив свій виступ скаргами на дороги. З його слів виходило, що саме Лиховцев був головним гальмом усіх перетворень і чи не особистим ворогом розвитку району.

Вислухавши довгий перелік претензій, Вершинін вирішив особисто перевірити все на місці.

Тепер розкішний представницький седан м’яко ковзав трасою в бік Лебедівки. На задньому сидінні Валерій Борисович уже подумки святкував перемогу. Настрій у голови району був чудовий. Він старанно підтримував розмову, частуючи перевіряльника місцевими історіями, байками та спостереженнями, намагаючись справити враження людини діяльної та глибоко зануреної в проблеми району.

Ярослав Едуардович слухав упіввуха. Більшу частину дороги він мовчки вивчав якісь матеріали на планшеті, лише зрідка коротко киваючи у відповідь.

Коли попереду, вже на під’їзді до курортного містечка, потік автомобілів несподівано сповільнився і перетворився на довжелезний затор, Валерій Борисович помітно пожвавішав.

— Ось, Ярославе Едуардовичу, погляньте-но, — не втримався він, переможно вказуючи вперед. — Саме про це я вам і говорив. Напевно, знову якісь негаразди на дорозі. Тут яма на ямі, усе тримається на чесному слові. А місцева влада й пальцем об палець не вдарить. Повний управлінський параліч.

Однак що ближче машина під’їжджала до ймовірного місця затору, то менше те, що відбувалося, нагадувало наслідки дорожніх проблем. Асфальт залишався рівним, рух хоч і повільно, але впевнено просувався вперед, а жодних аварій, перекриттів чи ремонтних робіт видно не було.

Валерій Борисович почав хмуритися.

А потім ліворуч від дороги відкрилася панорама центрального міського пляжу.

Голова району різко замовк.

Спочатку він просто не повірив власним очам.

Пляж був переповнений людьми. Настільки переповнений, що такої кількості відпочивальників Валерій Борисович не пам’ятав навіть у найуспішніші курортні сезони минулих років. Але по-справжньому страшним для нього виявилося зовсім не це.

Берег змінився до невпізнання.

Рівними рядами тягнулися акуратні новенькі лежаки. Над ними височіли сучасні парасолі. Між зонами відпочинку пролягали дерев’яні доріжки. Тут і там виднілися великі діжки з квітами. Усе виглядало настільки доглянутим і гармонійним, ніби шматочок дорогого європейського курорту якимось дивом перенесли сюди, у бессарабські степи.

Валерій Борисович мимоволі подався вперед і навіть притиснув долоню до скла.

Ні. Не може бути.

Але очі його не обманювали.

Це був той самий пляж.

І виглядав він чудово.

Відпочивальники сміялися, діти носилися вздовж води, звідусіль долинали голоси та музика. Атмосфера була живою і безтурботною.

Валерій Борисович відчув, як по спині повільно поповз неприємний холодок.

Ярослав Едуардович нарешті відірвав погляд від екрана й подивився у вікно.

Кілька секунд він мовчки вивчав пляж.

Його погляд ковзнув по лежаках, по доріжках, по заповнених зонах відпочинку, по діжках із квітами. Потім ревізор ледь помітно кивнув, ніби роблячи для себе якийсь висновок.

Людина, яка за роки служби побачила десятки показових ремонтів і сотні красивих звітів, надто добре розуміла різницю між тимчасовою декорацією та справжнім результатом.

Після цього він спокійно повернувся до свого супутника.

— Жахливий стан, кажете? — неголосно запитав Вершинін, трохи піднявши брову. — Цікаво. Якщо це вважається жахливим станом, то мені явно час переглядати професійні стандарти.

На лобі Валерія Борисовича виступив піт.

— Ярославе Едуардовичу, ви не розумієте... Це напевно показуха. Замилювання очей. Спеціально до вашого приїзду...

Але перевіряльник нічого не відповів.

Лише зробив коротку позначку в себе й знову подивився у вікно.

Від цього простого жесту Валерію Борисовичу стало ще тривожніше.

— Що ж, — нарешті промовив Вершинін. — Тоді подивимося школу. Водію, будь ласка, за другою адресою.

Седан упевнено звернув у місто.

Усю решту дороги Валерій Борисович напружено мовчав.

Біля загальноосвітньої школи автомобіль плавно зупинився.

Не чекаючи перевіряльника, Валерій Борисович буквально вискочив назовні.

І відразу завмер.

Те, що відкрилося його погляду, змусило голову району відчути, як усередині остаточно руйнуються залишки впевненості.

Масштаб робіт вражав.

Шкільне подвір’я нагадувало величезний, ідеально організований мурашник. Вантажівки безперервно вивозили будівельне сміття. На риштуваннях уздовж фасаду працювали одразу кілька бригад. Одні кріпили утеплювач, інші готували поверхні до подальшого оздоблення. Унизу вирувало власне життя: робітники розвантажували матеріали, носили мішки, підвозили інструменти.

Звідусіль долинали голоси, гул техніки та ділова метушня.

Роботу не зображували.

Робота справді кипіла.

— Ні... Ні... Цього не може бути... — розгублено пробурмотів Валерій Борисович.

Не бажаючи здаватися, він швидким кроком попрямував до будівлі, сподіваючись знайти хоч якийсь підступ.

Ярослав Едуардович наздогнав утікача доволі швидко.

Втім, далеко піти Валерію Борисовичу не вдалося.

Щойно переступивши поріг школи, голова району опинився у справжньому полоні директорки — Зінаїди Федорівни.