Розділ 16

Ранок наступного дня розпочався для Аліни з дивовижного видовища. Біля адміністрації бази «Палас де Мар» стояв — усупереч усім її найгіршим очікуванням — справді пристойний, чистенький і сучасний мікроавтобус. На сонці поблискували його вимиті шибки, а з прочинених дверей віяло рятівною прохолодою працюючого кондиціонера.

Поруч із водієм, сяючи, мов начищений самовар, стояв сам Арсен. Біла шовкова сорочка, розстебнута на три ґудзики, масивні сонцезахисні окуляри та найширша усмішка випромінювали абсолютний тріумф.

— Проходьте, сідайте, дорогі гості! — Арсен особисто притримував дверцята, коли Аліна в супроводі Андрія, Соломії та Максима підійшла до автобуса. — Усе в найкращому вигляді, як Арсен і обіцяв! Місця люкс, кондиціонер працює, водій тверезий, гід — ходяча енциклопедія!

Усього назбиралося з десяток людей — переважно відпочивальники з тієї ж бази, яких привабила раптова й дуже наполеглива реклама адміністрації. Аліна, проходячи повз господаря бази, ледь помітно усміхнулася й поблажливо кивнула. Арсен від цього королівського жесту мало не розтанув на місці, притиснувши руку до серця й відвісивши легкий уклін.

— Щасливої дороги! Набирайтеся здоров’я, Аліно Миколаївно! — вигукнув він услід, щиро радіючи, що гроза його спокою їде на пів дня з території бази.

Автобус м’яко рушив із місця. Поки вони їхали в межах містечка, машина рухалася ідеально рівно. Прохолодне повітря з дефлекторів приємно освіжало, а на передньому сидінні вже взяв до рук мікрофон екскурсовод — колоритний худорлявий чоловік середнього віку в панамі, який представився дядьком Сашком.

Щойно автобус минув дорожній знак, що позначав виїзд із міста, як благодать закінчилася. Дорога раптом перетворилася на смугу перешкод, укриту глибокими вибоїнами й напливами асфальту. Невеликий, але комфортний автобус почало відчутно кидати з боку в бік. Пасажири дружно вхопилися за поручні, а Соломія, яка сиділа попереду, мало не врізалася носом у спинку водійського сидіння.

За вікнами поступово змінювався краєвид. Міські будинки залишилися далеко позаду, поступившись місцем безкрайому степу. Гарячий вітер хвилями перекочував сріблясту ковилу, а серед жовто-зеленого різнотрав’я яскравими плямами спалахували польові квіти. Час від часу над дорогою ліниво кружляли чайки, ніби й вони знали, що десь попереду ховається море.

Соломія кілька разів намагалася сфотографувати простір, що відкрився перед ними, але після чергового стрибка автобуса телефон ледь не вилетів у неї з рук.

— Якщо фото вийде, то це буде не пейзаж, а кардіограма! — обурилася вона.

Макс усміхнувся й притримав її за лікоть.

— Зате все чесно. Екстремальний туризм.

Однак дядька Сашка такі дрібниці, як відсутність нормального дорожнього покриття, анітрохи не збентежили. Утримуючи рівновагу зі спритністю досвідченого каскадера, він зручніше перехопив мікрофон і заговорив із таким захопленням і пристрастю, ніби віз людей щонайменше до загубленої Атлантиди:

— Шановні екскурсанти! Не звертайте уваги на ці дрібні нерівності, це сама природа готує нас до зустрічі з дивом! Ми прямуємо до найбільшої перлини нашого краю — лиману Бурнас! Думаєте, ми їдемо просто на пляж? Ні! Ми їдемо до бальнеологічного раю просто неба, аналогів якому немає в усій Європі!

Дядько Сашко зробив ефектну паузу, поки автобус із гуркотом долав чергову яму, і продовжив уже тихіше, змовницьким тоном:

— Ще сто років тому тут був знаменитий німецький курорт Бад-Бурнас. Сюди, саме в ці місця, на лікувальні грязі з’їжджалася вся європейська аристократія! Румунський король особисто лікував тут свої монарші суглоби! А чому? Тому що наш мулово-сульфідний мул — це не просто грязюка, це чорне золото, еліксир молодості! У ньому йоду, брому та заліза більше, ніж у Мертвому морі! Шкіра після нього стає як шовк, зморшки зникають миттєво, а організм омолоджується так, що ви звідси не підете, а полетите!

Соломія, яка до того судомно намагалася втримати рівновагу, від цих слів миттєво пожвавішала. Вона обернулася до Аліни, її очі азартно блищали.

— Аліно, ти чула? Мінус зморшки й шкіра як шовк! Мені терміново треба туди залізти! Андрію, Максе, як хочете, а ми з Аліною просто зобов’язані обмазатися цим королівським мулом з голови до ніг!

Аліна, яку саме в цей момент підкинуло на сидінні, перехопила веселий погляд Андрія й мимоволі розсміялася. Піддавшись загальному захопленню та неймовірному напору екскурсовода, вона зрозуміла, що й сама шалено хоче якнайшвидше побачити цей диво-лиман.

— Гаразд, умовила, — усміхнулася Аліна, поправляючи пасмо волосся, що вибилося. — Спробуємо твою королівську грязюку.

Автобус дядька Сашка з м’яким шипінням загальмував біля пологого глинистого спуску. Щойно двері розчинилися, як до салону увірвалося густе гаряче повітря, наскрізь просочене сіллю та тим самим специфічним різким запахом сірководню, про який попереджав гід.

— Приїхали, панове аристократи! Розбираємо інвентар! — гучно оголосив дядько Сашко, дістаючи з багажника стос пластикових відер.

Перше враження від цього місця було приголомшливим. Лиман Бурнас простягався аж до самого горизонту — величезний, дзеркально спокійний, сліпучий від полуденних відблисків. Вода біля берега здавалася неприродно густою, а вздовж кромки тягнулася білосніжна кірка найчистішої ропи, що виблискувала на сонці. Але найкумеднішим було те, що по коліна у воді вже бродили кілька десятків абсолютно чорних людей, які глянцево поблискували під сонячними променями. Вони нагадували прибульців, що влаштували з’їзд посеред дикого степу.

— Матінко рідна, та це ж справжній «Аватар», тільки чорний! — захоплено видихнула Соломія, хапаючи відро. — Аліно, швидше, поки всю королівську грязюку не розібрали!

Дівчата, скинувши шльопанці, першими побігли до води. Дно лиману виявилося м’яким, наче дорогий перський килим, — ноги по кісточки занурювалися в теплу маслянисту масу. Макс і Андрій із відрами в руках ішли слідом, посміюючись із запалу Соломії.