Розділ 14

Аліна з Андрієм вийшли на берег. Гарячий пісок приємно обпікав ступні після прохолодної води. Легкий вітерець ворушив вологе волосся, а сонце вже піднялося досить високо, забарвлюючи море густою, насиченою синявою.

Кілька хвилин ніхто нікуди не поспішав. Друзі просто сиділи на теплому узбережжі, милуючись безкраїм плесом, поки над хвилями ліниво кружляли білокрилі чайки.

— Дельфіни тепер з’являться лише ввечері, — порушив тишу Максим, ліниво обтрушуючи пісок із ніг. — Якщо ще не втомилися, можемо з’їздити на мис Бурнас.

— Це там, де маяк? — повернулася до нього Аліна.

— Саме так. Звідти відкриваються такі краєвиди, що очей не відірвати. Увесь наш край — як на долоні.

— Тоді чого ми сидимо? — Соломія рішуче підвелася на ноги й почала енергійно обтрушувати сарафан. — Я вимагаю хліба та видовищ!

— Зголодніла? — з усмішкою запитав Андрій.

— Трохи є, — зізналася дівчина, кумедно скорчивши жалісливу гримаску.

— Тоді вирушаємо. Там, нагорі, якраз і перекусимо.

Збори зайняли лише кілька хвилин. Рушники, сумки, пляшки з водою та одяг швидко перекочували до багажника старенького автомобіля. Останній довгий погляд на море, де зовсім недавно на відстані витягнутої руки гралися афаліни, — і машина, м’яко погойдуючись, повільно покотилася назад вузькою піщаною дорогою.

Лебедівська коса тягнулася далеко вперед, немов тонка золотава стрічка, що розділила дві зовсім різні стихії. З одного боку дзеркально виблискувала абсолютно спокійна гладінь лиману, з іншого — вітер гнав дрібні хвилі Чорного моря, які з тихим шелестом розбивалися об пологий берег. У відчинені вікна салону знову увірвалося густе солонувате повітря, змішане з ароматом підсохлої степової трави.

Аліна влаштувалася на задньому сидінні поруч з Андрієм і майже не відривала погляду від пейзажу, що змінювався за склом.

— Не розумію... — тихо промовила вона, похитавши головою. — Чому про такі фантастичні місця в нас майже ніхто не знає?

— Наші люди чомусь вважають, що десь за кордоном обов’язково краще, — неголосно відповів Андрій, непомітно позираючи на неї. — Живуть роками й просто не помічають красу, яка їх самих оточує. А щоб її побачити, насправді потрібно зовсім небагато — лише на мить зупинитися й озирнутися навколо.

Аліна тепло усміхнулася, зворушена його словами, а Соломія з переднього сидіння обернулася й захоплено підхопила:

— Гарно сказано!

Коли попереду нарешті показався мис Бурнас, у машині всі мимоволі притихли.

Високий, урвистий глиняний берег стрімко обривався просто до піни, що вирувала біля його підніжжя. Білосніжний маяк гордо й велично височів над цим урвищем, немов незмінний вартовий узбережжя. Навколо нього, скільки сягав погляд, простягалися лише три могутні стихії: бездонне синє море, мерехтливі лимани та безкраїй дикий степ, що тікав за обрій. Здавалося, ніби старенький автомобіль Максима якимось дивом довіз їх до самого краю світу.

— Оце так... — лише й змогла захоплено видихнути Соломія, припавши до лобового скла.

— Я ж казав, — усміхнувся Андрій, насолоджуючись справленим враженням.

Машина зупинилася на просторому ґрунтовому майданчику неподалік від маяка. Щойно друзі вийшли назовні, як степовий вітер, що набрав сили на висоті урвища, одразу взявся тріпати поли дівочих сарафанів і змусив Соломію обома руками притримувати свій солом’яний капелюшок.

— Так, кавалери! — Соломія рішуче дістала телефон. — Ви обіцяли неймовірні кадри. Починаємо просто звідси!

Максим одразу викликався допомогти. Вони із Соломією відійшли трохи вбік, де глиняний схил утворював мальовничий вигин.

— Солю, стань трохи лівіше, спиною до лиману, щоб сонце просто в камеру не било, — командував Макс, присівши на одне коліно й підшукуючи вдалий ракурс для зйомки. — Ось так, чудово. Завмри. А тепер притримай капелюшок за криси й подивися на море, ніби чекаєш свого принца з далекого плавання.

— Якого ще принца, якщо тут ти з телефоном стрибаєш? — розсміялася Соломія, але позу прийняла ідеальну.

Кадри виходили живими та яскравими. Тим часом Андрій повів Аліну трохи ближче до самого краю, звідки відкривався чистий краєвид на безмежний морський горизонт.

— Аліно, дивись, — неголосно сказав хлопець, вказуючи на стару дерев’яну лавку, вкопану в землю біля самого урвища. — Якщо сісти тут, здається, ніби за спиною взагалі немає землі — лише небо й море. Сядь боком, повернися обличчям до вітру, нехай він трохи розправить волосся. І про дельфінів зараз подумай.

Аліна слухняно присіла на край лавки. Вона повернула голову до моря, злегка піднявши підборіддя, і на її обличчі з’явилася та сама м’яка, мрійлива усмішка, яку Андрій встиг помітити ще у воді. Вітер підхопив пасма її волосся, а сарафан, що майорів на вітрі, красиво окреслив силует на тлі пронизливої синяви.

Андрій зробив кілька знімків, на секунду завмер, розглядаючи результат на екрані, і тихо промовив:

— Неймовірно. Ти дуже фотогенічна, Аліно.

— Дай подивлюся, — вона підвелася й підійшла до нього, зазираючи в екран через плече.

Андрій відчув тонкий аромат її парфумів, змішаний із запахом морської солі.

— Ого... Слухай, а в тебе талант. Мені зазвичай свої фото не подобаються, а тут прямо як із журналу.

— Не вірю! Ти дуже красива. Поганих фото з тобою навіть якщо захочеш — не зробиш, — усміхнувся хлопець.

— Підлесник.

Після бурхливої фотосесії, коли в телефонах додалося добрих пів сотні світлин, легкий голод остаточно нагадав про себе. Хлопці не обманули — Андрій дістав із багажника плетений кошик, який, як виявилося, потай підготував ще зранку.

Вони влаштувалися просто на траві, розстеливши велике покривало. Перекус на вершині Бурнаса вийшов по-сільському простим, але неймовірно смачним: свіжий, ще теплий домашній хліб, запашна бринза, помідори, що пахли грядкою, та запечена риба, яку Макс придбав у місцевих рибалок. На свіжому морському повітрі все це зникало з тарілок із блискавичною швидкістю. Друзі багато жартували, Соломія барвисто розповідала, як Аліна хвалитиметься перед подругами світлинами з дельфінами, а Аліна просто тихо сиділа поруч із Андрієм, почуваючись напрочуд затишно.