Розділ 11

Новий ранок Аліни розпочався з уже ледь знайомого, але попри все болісного відчуття. Вона розплющила очі й кілька секунд нерухомо дивилася в стелю, яка цього разу була оздоблена суворими білими офісними панелями.

Столична гостя докумекала, що лежить на шкіряному, на диво м’якому дивані, дбайливо вкрита теплим вовняним пледом. Насилу прийнявши вертикальне положення, Аліна озирнулася. Приміщення, у якому вона перебувала, найменше нагадувало готельний номер: масивний дубовий стіл, суворі шафи з папками «Справи», величезний сейф у кутку, державні прапори та портрети на стінах. Найбільше це приміщення скидалося на кабінет начальника міської поліції. Проте Аліна сумнівалася, що перебуває саме в ньому.

Аліна кілька разів міцно заплющила очі й знову розплющила їх, сподіваючись, що суворий кабінет зникне й перетвориться хоча б на звичайний готельний номер. Але дубовий стіл і важкий сейф нікуди не поділися. Ба більше, звідкись тягнуло запахом щойно звареної кави, паперу й старих меблів — надто справжнім для сну.

За масивними дубовими дверима, що вели до коридору, чулося якесь дивне, приглушене, але дуже активне пожвавлення: тупіт, уривки рапортів і метушливі голоси.

— Що далі, то дивніше й дивніше... — хрипко пробурмотіла Аліна, міцно розтираючи долонями голову, яка гуділа від похмілля.

Спрага була воістину пустельною. Помітивши на невисокому журнальному столику рятівний скляний графин, Аліна буквально накинулася на нього. Не обтяжуючи себе пошуками склянки, вона припала губами просто до шийки й, жадібно ковтаючи прохолодну воду, спорожнила посудину майже повністю.

Трохи оговтавшись і пригладивши розпатлане волосся, столична штучка рішуче попрямувала до виходу. Їй шалено хотілося побачити, куди ж її занесло цього разу і які закони фізики чи логіки вона примудрилася порушити вчора після тієї самої «невинної» чарки настоянки.

Аліна штовхнула важкі двері й ступила в довгий коридор відділку...

Ледве переступивши поріг, дівчина ніс у ніс зіткнулася з молодим лейтенантом. Щойно хлопець побачив Аліну, як миттєво витягнувся струнко й хвацько козирнув.

Аліна здивовано завмерла на місці. Секунду вона вагалася, розглядаючи хлопця, але непереборна жіноча цікавість і бажання якнайшвидше дізнатися, як саме вона тут опинилася, взяли гору.

— А... де все начальство? — обережно поцікавилася вона.

Хлопчина років двадцяти трьох здивовано витріщився на Аліну, ніби вона запитувала про якісь абсолютно очевидні речі. Мить він мовчав, переводячи подих, а потім чітко відповів:

— Заступник Потапенко все ще у відпустці. Ми вчора надіслали йому повідомлення про необхідність терміново прибути до місця служби, але він так і не з’явився. Поки що. А начальник і перший заступник... — лейтенант мимоволі ковтнув слину, знизивши голос до шепоту, — вони й досі в камері, під арештом.

Аліна здивовано звела ідеальну брову, невиразно передчуваючи якийсь грандіозний підступ. Про всяк випадок вона зробила крок ближче й тихо запитала:

— І хто ж... наказав їх туди посадити?

Лейтенант знову дивно скосив погляд на дівчину, ще раз ковтнув і розгублено промовив:

— Як це хто?.. Ви й наказали.

Аліна зрозуміла, що масштаб катастрофи перевершує всі її найсміливіші очікування. Твердо вирішивши розібратися в усьому на місці, вона суворо подивилася на хлопця:

— Ведіть мене до них.

Лейтенант слухняно кивнув і швидко рушив уперед, показуючи дорогу. Рухаючись слідом за ним довгими переходами відділку, Аліна зі зростаючим подивом спостерігала за реакцією місцевих працівників. Ті, хто тільки збирався зайти до коридору й здалеку помічав її постать, поспішно відступали назад і буквально розбігалися в різні боки. Ті ж, кому не пощастило опинитися просто на її шляху, миттєво притискалися до стін, витягувалися струнко й перелякано проводжали її поглядами, даючи пройти.

Столична гостя почувалася щонайменше грізним ревізором із необмеженими повноваженнями.

Нарешті вони спустилися до цокольного поверху. Зупинившись біля масивних залізних дверей із заґратованим віконцем, лейтенант тихо доповів:

— Вони тут.

— Відчиняйте, — впевнено скомандувала Аліна, намагаючись, щоб її голос звучав якомога твердіше й авторитетніше.

Наказ черговим поліцейським було виконано миттєво: важкий засув із загрозливим скреготом відсунувся, замок провернувся на два оберти, і залізні двері розчахнулися.

Аліна глибоко вдихнула, подумки готуючись до будь-якого повороту подій, переступила поріг і впевнено увійшла всередину камери.

***

Двоє затриманих начальників — сам полковник і його перший заступник — мали напрочуд жалюгідний і пом’ятий вигляд. Без своїх парадних кітелів, із розстебнутими комірами сорочок, вони похмуро сиділи на вузьких нарах. Та щойно Аліна переступила поріг камери, як обидва високопоставлені офіцери синхронно підхопилися з місць і ледь не кинулися перед нею навколішки, навперебій благаючи про пощаду.

— Аліно Миколаївно, змилуйтеся! Це була помилка! Біс поплутав! — жалібно заголосив полковник, віддано зазираючи їй у вічі.

— Ми все повернемо, до копійки повернемо! — підхопив його заступник. — Більше ніякого кришування ринків, присягаємося! Ми тепер із місцевих підприємців узагалі й копійки не візьмемо, десятою дорогою базари обходитимемо!

— Десятою не потрібно. Порядок усе ж таки підтримувати необхідно, — суворо перебила його Аліна.

— Потрібно, потрібно! Цілком згоден! — метушливо підтвердив перший заступник.

Аліна, у якої після вчорашнього все ще відчайдушно гуділа голова, абсолютно нічого не розуміла. Яке кришування? Які ринки? Підприємці? Проте столичне загартування й природна хватка змусили її промовчати. Що більше вони говорили, то ясніше ставало: її приймають зовсім не за ту людину. Виправляти помилку було вже запізно. Та й, якщо чесно, вперше за останні дні доля, здається, вирішила зіграти на її боці.