Розділ 9

— У двері майстерні загрюкали. Голосно, наполегливо й без упину, ніби надворі щонайменше пожежа сталася. Семен Кузьмич перелякано схопився з ліжка, на ходу натягуючи штани, і кинувся до виходу.

Він рвучко відсунув засув, і на порозі з’явився дільничний. Капітан Степан Андрійович Борщ був настільки розчервонілий, спітнілий і скуйовджений, ніби щойно самотужки здійснив марш-кидок на десять кілометрів у повному бойовому спорядженні та протигазі. Формена сорочка на його чималому животі ходила ходором.

Кузьмич мовчки впустив нічного гостя до хати, боячись навіть запитати, що сталося. Дільничний важко, зі свистом видихнув, стягнув кашкета, витер чоло рукавом і просто з порога випалив:

— Кузьмичу, потрібна твоя допомога. Коротше кажучи, у тебе особливе завдання міської важливості. Треба терміново робити лежаки для центрального пляжу. Багато лежаків.

Кузьмич від такої новини навіть розгубився й замотав головою:

— Яке ще завдання, Андрійовичу? Які лежаки серед ночі? Ти ж знаєш, я зараз труни роблю! У мене он сосна сушиться під три спецзамовлення!

Але дільничний стояв на своєму, мов скеля:

— Усе, Кузьмичу, скасовуються твої труни. Лежаки потрібні. Дерев’яні, красиві, преміумкласу.

— А з трунами тепер що робити? Я від такої прибуткової роботи відмовлятися не збираюся! — обурився майстер.

— Мер заборонив помирати найближчим часом! — відрубав Борщ, ультимативно підвищивши голос. — Тож якщо не хочеш залишитися без роботи й без грошей — роби, як кажу. Ти ж у нас майстер від Бога, золоті руки! Невже якихось пляжних топчанів не змайструєш?

Кузьмич витріщив на нього очі, повільно перетравлюючи почуте.

— У якому це сенсі — мер заборонив помирати? — пошепки перепитав він. — Він там у своїй адміністрації що, нанюхався чогось проти ночі? Чи зовсім з глузду з’їхав? 

— Не знаю я, Кузьмичу, — страдницьки скривився дільничний, махнувши рукою. — Але в місті від півночі коїться щось неймовірне. На вуха підняли абсолютно всіх.

— Та я вже бачу, що щось дивне, — пробурчав тесля. — Помирати він заборонив... От же ж, дідько, діяч! Обрали собі на голову. Мужик! Що тут іще скажеш.

— А от тут я б не був таким упевненим, — похмуро буркнув Борщ.

Дільничний мав на увазі, що божевільний наказ щодо всіх цих термінових робіт віддав зовсім не мер, а хтось значно могутніший і багатший згори. Але Кузьмич, який останнім часом регулярно дивився по телевізору сучасні передачі про занепад Заходу та зміну статі, витлумачив слова капітана по-своєму. Він вирішив, що з їхнім нещасним градоначальником сталося саме «це». І тепер мер уже зовсім не мужик.

У майстра перехопило подих. Він перелякано перехрестився, дивно, з глибоким співчуттям і жахом подивився на дільничного, а потім, підхопивши дошки, що лежали в передпокої, поплентався до верстатів.

— Ну й діла... — бідкався на ходу Кузьмич, хитаючи головою. — Дожилися, трясця йому. Куди котиться цей світ...

— Кузьмичу! — гукнув йому навздогін Борщ, витираючи вуса. — То що з топчанами? Встигнемо до ранку партію видати?

Майстер зупинився у дверях майстерні, похмуро озирнувся й кинув через плече:

— Та будуть вам топчани, сатаністи!