Розділ 6

Білий «Шевроле» плавно загальмував і зупинився просто біля будиночка, в якому Аліна та Соломія оселилися позаминулої ночі.

Андрій по-джентльменськи поспішив обійти машину, допоміг Аліні вийти із салону, а потім відкрив багажник. З тихим стуком він виставив на траву один за одним одразу три пластикові ящики з холодним пивом, після чого завмер, щиро здивовано розглядаючи картину, що відкрилася перед ними.

Столична гостя теж ошелешено втупилася в зміни, які сталися тут за ніч. Клумба бази відпочинку, що ще вчора «тішила» око торішніми та зів’ялими квітами, тепер була безжально перерита. Гори свіжої землі навколо явно свідчили про те, що звідти глибокої ночі щось старанно викопували. Або когось. Але ще більший шок викликав об’єкт поруч: просто біля вхідних дверей будиночка стояло старе розкладне ліжко, на якому лежало нерухоме тіло, накрите якимось рядном. Така картина навіювала найпохмуріші думки.

— Це що... труп? — розгублено запитав Андрій у завмерлої поруч Аліни.

Та відповісти дівчина не встигла. Наче спростовуючи його слова, «тіло» під рядном раптом заворушилося, а потім почало хропіти. Голосно, зі свистом і дуже виразно.

— Схоже, ні, — з полегшенням зітхнула Аліна, потираючи скроні.

— Допомога потрібна? — запитав Андрій, підозріло киваючи на богатиря, що спав біля дверей. — Мало що, хто він такий.

Аліна заперечно похитала головою.

— Ні, дякую. Я впораюся.

— Ну, тоді тримай свій заслужений приз за вчорашню спритність, — хлопець усміхнувся й поплескав долонею по ящиках із пивом. — Скоро побачимося.

Він сказав це з такою спокійною, майже залізною впевненістю, ніби ані на мить не сумнівався, що вони ще зустрінуться. Схоже, дрюк Аліни залишив у його серці надто глибокий слід.

— Побачимося. Дякую, що підвіз, — відповіла Аліна.

Андрій сів у машину, помахав їй рукою й поїхав до виїзду з території бази «Палас де Мар».

Щойно шарудіння шин його «Шевроле» стихло, Аліна рішуче повернулася, обійшла перериту клумбу й упевненою, хоч і досі босою ходою попрямувала до дверей, готова зірвати покривало з таємничого сплячого.

Аліна підійшла впритул до хроплячого тіла й одразу впізнала в ньому власника бази. Арсен спав безтурботно, підклавши під голову кулак.

Дівчина на мить замислилася й тричі щосили вдарила босою ногою по ніжці розкладачки. Тіло невдоволено заворушилося, але не прокинулося, лише перевернулося на інший бік. Новий, уже відчутніший поштовх коліном просто в бік змусив Арсена нарешті розплющити очі.

— Та що ж це таке!.. — пробурмотів він спросоння, намагаючись сфокусувати каламутний погляд на постаті, що стояла перед ним.

Але щойно його очі впізнали Аліну, як господар «Палас де Мар» підскочив із розкладачки зі швидкістю ошпареного зайця. На його обличчі миттєво з’явилася нудотно-догідлива усмішка.

— Доброго ранку... тобто дня! — одразу виправився Арсен, усміхаючись ще ширше й з явною опаскою дивлячись на столичну штучку.

Ще вчора після гучного з’ясування стосунків господар бази був свято переконаний, що з цією скандальною особою покінчено. Ну, покричали та й розійшлися, з ким не буває? За своє життя Арсен бачив сотні таких невдоволених постояльців. І жоден із них не зміг змусити його повернути гроші. Уже надвечір він благополучно забув і саму дівчину, і її безглузді погрози. Вечір минув чудово — з шашликом і домашнім вином. А ось ніч... Ніч принесла новини, від яких господар бази відпочинку миттєво й відчутно посивів.

— Та ти подивися, що вона виробляє! От дає! — вигукнула посеред ночі дружина Арсена, люто тицяючи пальцем в екран планшета. — Арсене, та глянь же!

Арсен неохоче подивився. І тієї ж миті забув, як дихати.

На екрані столична штучка спочатку з грацією березневої кішки видерлася на величезний ярмарковий стовп і зірвала звідти приз, а потім — у наступному відео — величезним дерев’яним дрюком ганяла місцевий пожежний розрахунок просто під час виконання обов’язків. І не просто ганяла, а щосили лупцювала хлопців у касках! Від її дзвінкого командного голосу, що лунав на всю кімнату, у Арсена все всередині стискалося.

А коли він перевів погляд на лічильник під відео й побачив кількість переглядів та коментарів за перші сорок хвилин, у горлі в нього миттєво пересохло, і він нервово ковтнув. Відео стрімко ставало вірусним, а коментарі під роликом оновлювалися швидше, ніж він встигав їх читати.

— Ой-йой-йой... — вирвалося у переляканого господаря бази.

Перед очима Арсена одразу постали картини краху та закриття його улюбленого «Палас де Мар». Схопивши зі стільця сорочку й ключі від машини, він рвонув до виходу, в паніці геть забувши вдягнути штани. Так, у сімейних трусах і шльопанцях, він і вискочив на вулицю.

«До ранку, — пульсувала в його голові єдина панічна думка. — У мене є час лише до ранку. Встигну... Мушу встигнути!»

Тремтячими руками Арсен на ходу діставав телефон, гарячково гортаючи контакти та набираючи номер.

Арсен примчав на базу о пів на першу ночі, а вже до другої години на території «Палас де Мар» закипіла така робота, якої тут не бачили з часів самого будівництва. До воріт один за одним із вереском гальм під’їжджали автомобілі, з кузовів поспіхом вивантажували коробки з будматеріалами, а будівельники — сонні, але до смерті налякані грізними окриками Арсена — нашвидкуруч приводили до ладу порожній номер столичної штучки.

Господар бази метався між робітниками, особисто перевіряючи кожен закручений саморіз і кожен шар свіжої фарби. Присісти на стару розкладачку біля входу йому вдалося лише тоді, коли всі екстрені роботи всередині кімнати були успішно завершені — саме до повернення Аліни. Щойно його втомлене тіло торкнулося брезенту, як він одразу провалився в глибокий, мертвий сон, з якого його так безцеремонно вирвала носаком ноги ця міська відьма.

Арсен знову нервово ковтнув, не зводячи очей із дівчини, що стояла перед ним.

— Ти якого біса тут робиш? — крижаним тоном промовила Аліна й грізно подивилася на господаря бази згори вниз.