Розділ 5

Аліна прокинулася від дивного, різкого запаху, що немилосердно лоскотав ніс, а об її щоку нахабно терлася якась соломинка, ліниво ворушачись на вітрі.

Дівчина загальмовано розплющила очі й здивовано обвела поглядом приміщення. Місцем її пробудження виявився сарай — великий, просторий, наскрізь продуваний протягами. Аліна лежала на величезному запашному стозі сіна, а поруч із нею мирно сопів... вгодований кабанчик. Вони спали, можна сказати, обличчям до обличчя. Точніше — обличчям до писка.

Строкатий п'ятачок смикнувся. Кабанчик розплющив маленькі хитрі оченята й утупився просто на дівчину. Він навіть не подумав злякатися чи відсунутися — просто продовжував лежати на боці, тримаючи свою круглу морду на одному рівні з обличчям Аліни.

Аліна різко сіла, від чого в голові одразу кумедно зашуміло, й відчайдушно затрясла головою, ніби намагаючись скинути це дике марення. Але картина не змінилася. Хіба що порося все ж вирішило проявити гостинність: воно ліниво підвелося на копитця, кумедно поворушило п’ятачком і тихенько хрюкнуло, наче чемно вітало свою ранкову сусідку.

Оглянувши себе, Аліна зрозуміла, що свиня — далеко не головний сюрприз цього ранку. Вона була вдягнена в старовинну, явно раритетну сукню до підлоги з багатою ручною вишивкою яскравими квітами та химерними візерунками. Волосся перетворилося на суцільний жахливий хаос із заплутаною в пасмах соломою, а обличчя, судячи з відчуттів, було трохи вимазане якоюсь гидотою.

Аліна скептично підняла одну брову, оцінювально подивилася на свиню й хрипким голосом промовила:

— Старію... Раніше залицяльники зранку були якось симпатичнішими.

Вона спробувала підвестися, але щойно поворухнулася, як спину прошив різкий тупий біль. Схопившись за поперек і знову намацавши під пальцями щільну вишиту тканину пояса, Аліна ошелешено видихнула:

— Ох, матінко рідна... А це ще що за?.. Блін, ну точно не мій фасончик!

Дівчина сяк-так підвелася на весь зріст, але тут же зойкнула знову — цього разу від гострого болю в ногах.

— Та що ще?! — прогарчала Аліна, роздратовано нахилилася й підняла важкий поділ чужої сукні.

Її очі округлилися. На ногах красувалися ошатні яскраво-червоні шкіряні чобітки, які були їй явно на розмір замалі й тепер безжально стискали ступні, мов лещата.

— Оце я гульнула... Хтось би ще підказав, що взагалі вчора було? — пробурмотіла Аліна, озираючись довкола.

Поросятко давати правдиві свідчення відмовилося й лише знову тихенько хрюкнуло.

— Мовчиш? Ну й мовчи. Сама все з’ясую! — рішуче заявила Аліна.

Стиснувши зуби й помітно накульгуючи від дикого болю в затиснутих ногах, вона впевнено почвалала до виходу із сараю, волочачи за собою поділ розкішної вишитої сукні.

Вона насилу штовхнула важку дерев’яну стулку. Ворота сараю зі зловісним скрипом піддалися, і в обличчя Аліні одразу вдарив яскравий сліпучий потік полуденного сонця.

Дівчина застогнала, заплющила очі й інстинктивно прикрила обличчя долонею. Зробивши кілька невпевнених кроків уперед по утоптаній землі, вона нарешті прибрала руку й спробувала роздивитися навколо.

Те, що вона побачила, змусило її геть забути і про дикий біль у пальцях ніг, і про голову, що розколювалася від похмілля.

Навколо не було й натяку на звичну цивілізацію. Жодного асфальту, жодних бетонних парканів чи іржавих сітчастих огорож. На обрії темною монолітною стіною велично шумів густий прадавній ліс. А просто перед Аліною розкинулася колоритна деревенька, ніби зійшла зі сторінок старовинних книжок. Довкола стояли охайні побілені глиняні хатки-мазанки, вкриті потемнілою від часу товстою соломою. Трохи далі виднівся тин, на якому сушилися глиняні глечики, а біля колодязя-журавля застигла дерев’яна діжка. Усе виглядало настільки бездоганно чистим, доглянутим і автентичним, ніби вона якимось дивом провалилася в часі та прокинулася в етнографічному музеї-заповіднику просто неба або на знімальному майданчику історичного блокбастера.

Аліна завмерла на місці, загальмовано переводячи погляд з одного солом’яного даху на інший. Її брови поповзли вгору, а рот мимоволі прочинився від цілковитого здивування. Вона подивилася на свої вишиті рукави, потім на яскраво-червоні носки чобітків, а тоді озирнулася назад, на сарай, із якого доносилося поросяче рохкання.

У голові столичної кар’єристки, звиклої до графіків, дедлайнів і чітких бізнес-планів, зависла глуха дзвінка порожнеча. На мить їй здалося, що вчорашній тост «Прощавай, розуме» спрацював надто буквально, і її глузд справді помахав їй ручкою, залишивши кукувати в дев’ятнадцятому столітті.

Якщо зараз з-за рогу вийде поміщик у циліндрі або проїде віз із козаками, доведеться визнати, що психіка остаточно капітулювала.

Поки Аліна намагалася переварити побачене й гарячково міркувала, в якій історичній епосі опинилася, з-за рогу найближчої мазанки неквапливо вийшов чоловік.

На вигляд йому було років під шістдесят. Невисокий на зріст, кремезний, із веселими зморшками навколо добрих очей та акуратною круглою сивою борідкою, що робила його схожим на казкового домовика. З-під старого солом’яного бриля вибивалися неслухняні сиві кучері. Вбранням він, здавалося, теж намагався підтримувати антураж заповідника: простора полотняна сорочка, підперезана крученим шнурком, і широкі шаровари. Щоправда, автентичність образу підступно руйнували взуті на босу ногу гумові капці-крокси кричущого яскраво-салатового кольору.

У руках дід ніс стару дерев’яну діжечку із зерном. Помітивши Аліну, яка стояла посеред подвір’я — у розтріпаних почуттях, соломі, сажі та розкішній вишитій сукні, — доглядач попрямував до неї. Змірявши дівчину довгим оцінювальним поглядом від розкуйовдженої маківки до носків тісних червоних чобітків, він добродушно всміхнувся, похитав головою й промовив соковитим, співучим баритоном:

— О, виспалася, голубонько! Ну й дала ж ти вчора жару в цій тихій обителі! Увесь хутір на вуха поставила. Я вже думав, до ранку співатимеш.

— Доброго ранку, — загальмовано привіталася Аліна, притискаючи долоню до гудячої скроні. — А ви... ви це про що? Що взагалі вчора було?