Розділ 4

— Розмова в кабінеті від самого початку не задалася. Тарас Григорович мовчки стояв біля свого столу, покірно опустивши голову й загальмовано перебираючи папери, що накопичилися за тиждень. Його лобом котилася велика крапля поту, але витерти її він не наважувався. З області надійшло чергове розпорядження, і Лиховцев, як завжди, виявився крайнім. Судячи з крижаного тону начальства, Тарас Григорович остаточно впав у немилість, і зараз його методично змішували з брудом.

— Тиждень тобі строку. Тиждень! — жорстко відкарбував чоловік, що сидів навпроти. — Якщо за цей час не наведеш у селищі ідеальний порядок, сам напишеш заяву про звільнення за власним бажанням. А якщо ні...

Валерій Борисович, голова районної адміністрації, багатозначно не договорив, але за його хижим поглядом і без того було зрозуміло, що нічим хорошим для Лиховцева це не закінчиться. Районний начальник умів знищувати кар’єри швидко й безболісно.

Тарас Григорович машинально кивнув. Він уже майже не чув, що говорить начальник. У голові спливали незавершені звіти, скарги відпочивальників, розбиті ліхтарі, іржаві зупинки та вічна нестача грошей. Він надто добре розумів: за тиждень цього не виправити.

— Особисто перевірю через тиждень, — протверезив його голова району.

Він підвівся з крісла, демонстративно застебнув ґудзик на дорогому піджаку й, забравши зі столу свої речі, широким кроком вийшов із кабінету, залишивши Тараса Григоровича в цілковитій, дзвінкій самотності.

***

Валерій Борисович спустився сходами й вийшов із дверей мерії. Він глибоко вдихнув свіже, насичене ароматом хвої та моря повітря Лебедівки, з огидою оглянув розбитий тротуар і дістав із кишені дорогий мобільний телефон. Швидко набрав один із номерів у списку контактів і, дочекавшись відповіді на тому кінці дроту, миттєво змінив владний тон на нудотно-ввічливий:

— Добрий день, Олеже Валентиновичу!

Крижана маска жорсткого керівника миттєво злетіла з обличчя Валерія Борисовича. На ньому з’явилася догідлива, запобіглива усмішка — одна з тих, які він беріг виключно для людей, що стояли значно вище за нього на кар’єрній драбині.

— Так, так, звичайно, щойно поговорив із ним... Не хвилюйтеся, за тиждень ми це питання повністю закриємо. Місце тут чудове, для вашого хлопця — найкращий старт кар’єри. Та що ви, які тут можуть бути проблеми з цим телепнем? Вважайте, що питання вже вирішене.

Попрощавшись, Валерій Борисович сховав телефон, упевнено сів на заднє сидіння чорної іномарки представницького класу, що чекала на нього, й поїхав, залишивши по собі лише хмару пилу.

А за кілька хвилин із дверей будівлі важко вийшов Тарас Григорович. Його плечі були опущені, сорочка на животі зрадницьки промокла від поту, а в голові стукала одна-єдина, рятівна для будь-якого українського чоловіка думка — піти й добряче напитися. Хотілося просто стерти з пам’яті цей день.

Тарас Григорович довго брів порожньою вулицею, не помічаючи ані криків чайок, ані запаху моря. Кілька разів він машинально діставав телефон, збираючись комусь зателефонувати, але щоразу ховав його назад. Скаржитися було нікому.

Лиховцев дістався узбережжя й звернув до одного з непримітних прибережних барів. Обравши найскромніший столик біля стіни, подалі від чужих очей, він замовив собі нехитру їжу та карафку міцного. Тарас Григорович сидів, загальмовано жував гарячу закуску, зовсім не відчуваючи її смаку, і маленькими ковтками пив, бездумно втупившись в одну точку. Власне життя здавалося зруйнованим, а кар’єра — завершеною.

Та в якийсь момент його одвічну чиновницьку меланхолію безцеремонно порушив гучний, емоційний дівочий голос, що долинав із-за сусіднього столика. Лиховцев мимоволі прислухався, адже там щосили вирувала справжня буря. Обурювалася брюнетка з палаючими очима — це була Аліна.

— Ні, ну ти уявляєш?! — експресивно розмахувала руками вона, звертаючись до своєї подруги. — Я йому під ніс планшет із їхнім же сайтом тицяю, де сфотографований розкішний лазуровий басейн! Питаю: «Де він?!» А цей діяч мені пальцем на надувний дитячий тазик показує й каже: «Ось!» Надувний, Солю! Уявляєш?!

Соломія втомлено потерла перенісся. За сьогоднішній день вона вислухала цю історію вже стільки разів, що, здавалося, могла переказати її слово в слово. Але Аліну було не спинити.

— А мармурові білі колони?! — продовжувала гриміти на весь бар столична гостя. — Ні, ну ти уявляєш?! Він же мені на спиляні обабіч дороги колоди показав, кострубато пофарбовані в білий колір! І цей гад ще заявив, що вони відвідувачів «не обманюють»! І вистачило ж нахабства! От же ж паскудник південних морів... І куди тільки місцевий мер дивиться?! Шахраї! Пройдисвіти!

При згадці про «місцевого мера» Тарас Григорович відчув, як неприємний холодок пробіг по спині. Зазвичай туристи бурчали, лаялися й їхали додому. Але ця дівчина явно не збиралася здаватися. Такі могли дійти й до області, і до журналістів, і до будь-кого. Він тихенько поставив чарку на стіл і весь перетворився на слух, боячись навіть зітхнути.

— Алінко, та заспокойся ти, — примирливо усміхнулася Соломія, крутячи в руках чарку. — Думаю, він усе зрозумів. Недарма ж клятвено пообіцяв до завтра зробити все можливе й неможливе, щоб наш номер хоча б віддалено відповідав тому, що було на картинці.

— Ще б він не пообіцяв! — хижо всміхнулася Аліна, і в її очах промайнув небезпечний вогник. — Ти просто не чула, що я прошепотіла йому на вухо, коли ми залишилися наодинці.

— Я, взагалі-то, сподівалася, що ти мені потім розкажеш, — заінтриговано посунулася ближче Соломія.

— Ну вже ні, вибач, це секрет. Подивимося, що завтра буде, — відрізала Аліна, трохи охолонувши.

— Подивимося, — підтримала подругу Соля й рішуче випила чергову чарку горілки. Закусивши помідорчиком, вона знову повернулася до Аліни: — Може, і ти зі мною? Ну трішки, для зняття стресу?

Аліна на мить замислилася, дивлячись на запітнілу карафку, потім махнула рукою й рішуче підставила чарку. Дочекавшись, поки Соломія наповнить її по вінця, Аліна підняла її догори й чітко, з почуттям промовила: