Розділ 2

Дорога — найкращий лікар для розбитого серця і звільненого его, особливо якщо ця дорога веде до моря, а стрілка спідометра впевнено повзе вгору.

Старенький «Пежо» летів крізь нічну темряву, вичавлюючи зі свого втомленого двигуна все, на що був здатен. У салоні тихо грала музика, створюючи ілюзію космічного польоту. Соломія, заколисана рівномірним гулом шин і трьома чарками горілки, випитими на коня, благополучно заснула ще до того, як вони залишили Київську область. Вона затишно згорнулася на пасажирському сидінні, підклавши під щоку пляжний капелюх і тихенько посапуючи, повністю довіривши своє життя подрузі.

Аліна ж спати не збиралася. Адреналін, образа на колишнє керівництво і шалена впертість замінювали їй навіть найміцнішу каву. Вона мертво вчепилася в кермо, пильно вдивляючись в асфальт, який розрізали фари. Їй хотілося лише одного — мчати вперед, залишивши всі проблеми далеко позаду.

Швидкість була пристойною, тому не дивно, що за час подорожі їх двічі зупиняли патрульні поліцейські. Але копи явно не знали, з ким зв'язалися. Аліна, розлючена п'ятирічним офісним загартуванням і несправедливим звільненням, обрушувала на розгублених правоохоронців таку лавину аргументів, посадових інструкцій і особистої чарівності, що обидва рази діалог закінчувався однаково. Поліцейські, плутаючись у власних словах, ввічливо повертали документи, щиро вибачалися, визнавали свою неправоту і бажали щасливої дороги.

І якщо з копами в Аліни виходило домовитися по-доброму, то з технікою цей номер не пройшов.

Головним ворогом Аліни в цій подорожі став навігатор. Електронний голос із планшета час від часу подавав команди, які Аліна піддавала жорсткій критичній оцінці.

— Через двісті метрів поверніть праворуч, — монотонно бурмотів гаджет.

— Куди праворуч?! Там же поле! — обурювалася Аліна, продовжуючи їхати прямо. — Сама знаю, як швидше! Я тут уже їздила і краще за тебе орієнтуюся!

Іноді вона все ж прислухалася до порад електронного Сусаніна, але частіше діяла навмання, щиро вважаючи, що навігатор просто з неї знущається. У результаті «Пежо» здійснив захопливе турне глухими селами, тричі повертався на ту саму розв'язку під Уманню і намотав зайвих кілька сотень кілометрів дорогами, які пам'ятали ще предків Ашота.

Поїздка, яка в ідеалі мала тривати максимум годин десять, через топографічний суверенітет Аліни затягнулася на цілу добу з гаком. Понад двадцять чотири години без сну, на самих лише енергетиках і чистій упертості.

Коли багатостраждальний автомобіль нарешті в'їхав до міста Лебедівка, на вулиці знову була глибока, глуха ніч. Місто зустріло столичних панянок непроглядною темрявою, густим запахом соснової смоли й оглушливим, монотонним шумом невидимого Чорного моря. Навколо не горів жоден ліхтар, і лише світло фар «Пежо» вихоплювало з темряви силуети дерев і парканів.

Десь зовсім поруч глухо вдарила хвиля. Невидиме море ніби дихало в темряві, а сосни тихо скрипіли під вітром.

Навігатор на панелі востаннє прохрипів втомленим голосом: «Ви прибули до пункту призначення», — і замовк.

— Солю, прокидайся, — захриплим від утоми, але переможним голосом промовила Аліна, глушачи двигун. — Ми на місці. «Палас де Мар», зустрічай почесних гостей!

Соломія заворушилася, солодко потягнулася і, кліпаючи сонними очима, втупилася у бічне скло, намагаючись розгледіти в нічній темряві обіцяний розкішний курорт...

Дівчата вийшли з машини й подивилися на зачинені ворота, які в тьмяному світлі фар дуже мало нагадували VIP-розкіш зі сторінок сайту. Високий грубо збитий паркан, наглухо замкнені старі стулки та дерев'яна арка над ними. У темряві літери на вивісці здавалися нерівними: перекладина в літері «А» останнього слова давно відвалилася, через що в нічному напівмороку назва елітного спа-комплексу читалася як «Палас де Мор».

— Може, ми не туди потрапили? — тихо запитала Соломія, зябко зіщулившись від сирого нічного вітру й підозріло розглядаючи зловісний напис.

— Цей балакун стверджує, що туди, — хрипко відгукнулася Аліна, кивнувши на планшет, що замовк у салоні. — А в мене просто немає зараз сил із ним сперечатися. Тож давай переночуємо сьогодні тут, а вранці розберемося, — відповіла Аліна і щосили затарабанила кулаком у ворота.

З того боку миттєво почувся лютий заливистий гавкіт собак. Судячи зі звуків, псів там було щонайменше троє, і дружелюбністю вони явно не вирізнялися. Глухе гарчання й вереск дрібної шавки злилися в один недружній хор, який луною рознісся сплячою вулицею.

І в обох дівчат одночасно защеміло в грудях недобре передчуття.

Контраст між лазурним басейном з інтернету і цією глухою нічною пусткою, що зайшлася гавкотом, став надто очевидним навіть для смертельно втомленої Аліни.

— Та хто там припхався серед ночі?! — пролунав із-за паркану дзвінкий пронизливий жіночий голос. — До ранку, чи що, потерпіти не могли?! Тарабанять і тарабанять, зарази такі... А ну цить! Ще й ви тут розгавкалися!

Собачий хор миттєво замовк. Судячи з переляканого скавуління, грізні сторожі порядку одразу ж порснули в різні боки, поступаючись дорогою розгніваній господині «Палас де Мор».

Ворота зі страшним скрипом відчинилися, і перед здивованими Аліною та Соломією постала тітка невизначеного віку. Виглядала вона монументально: розтріпане волосся було густо всіяне різнокольоровими пластиковими бігуді, а обличчя вкривав товстий шар якоїсь зеленкувато-сірої маски, що вже встигла підсохнути, через що жінка трохи нагадувала болотяну кікімору, яка вийшла на полювання.

Жінка уважно оглянула гостей з голови до ніг, ніби вирішувала, чи варто взагалі з ними розмовляти, чи простіше спустити собак. І, мабуть, вирішивши, що варто, промовила:

— Ну, чого треба? — непривітно запитала вона, схрестивши руки на пишних грудях, і тут же невдоволено додала: — І нічого так витріщатися! Ніч же надворі, у мене процедури.

Аліна із Соломією ошелешено перезирнулися. Вони насилу змогли видавити із себе бодай якусь подобу осмисленої мови: