Розділ 1

Скляні двері величезного бізнес-центру на Подолі зачинилися за Аліною з глухим, ситим клацанням. Сонце сучасного Києва безжально вдарило в очі, відбиваючись від дзеркальних фасадів сусідніх офісів, але всередині в неї палало значно сильніше.

У руках Аліна міцно стискала картонну коробку з-під взуття, у якій самотньо перекочувалися робочі блокноти, дві улюблені чашки, три штучні квітки для декору, кілька баночок із кремом, планшет і улюблена помада. Увесь підсумок п'яти років життя, запакований у шматок гофрокартону.

Аліна зробила кілька кроків гранітною плиткою, різко обернулася до сяючого пихатого хмарочоса й, не стримавшись, випалила на всю вулицю:

— Ви ще пошкодуєте, що втратили такого хорошого працівника! Звільнили... От же ж покидьки! Та щоб ви збанкрутували!

Перехожі в суворих ділових костюмах почали озиратися, але Аліні було абсолютно байдуже. Вона різко розвернулася, збираючись гордо піти в захід сонця, але права нога підступно підвернулася на високих підборах. Аліна змахнула руками, дивом утримуючи рівновагу й дорогоцінну коробку.

— Зараза! — від душі додала вона, вирівнюючись і подумки проклинаючи ще й київську бруківку.

Свої законні тридцять Аліна зустрічала у всеозброєнні: яскрава брюнетка з каре до плечей і виразними карими очима, де зараз спалахували блискавки. Але навіть скандальне звільнення не могло зіпсувати її образ — смарагдова сукня-футляр ідеально підкреслювала фігуру, а карколомні туфлі на шпильках додавали войовничості, хоч і ледь не довели до травматології.

Діставшись свого старенького, подекуди подряпаного, але ніжно улюбленого «Пежо», Аліна закинула коробку на заднє сидіння. Відчинила водійські дверцята й втомлено опустилася на сидіння. Злість не відпускала. П'ять років. П'ять років як проклята гарувала, затримувалася до ночі, тягнула на собі весь відділ — і ось вона, корпоративна вдячність.

Дівчина з досади двічі вдарила долонями по керму, виплескуючи залишки адреналіну, і потягнулася до телефона. Терміново потрібен був хтось, із ким можна розділити цей персональний апокаліпсис. Пальці швидко знайшли в контактах Соломію.

— Соломіє, ти де? — замість «привіт» кинула Аліна в слухавку, щойно почула знайомий голос подруги. — Мене щойно звільнили! Уявляєш, яка халепа.

Однак на тому кінці дроту замість очікуваних вигуків підтримки та обурення почувалося лише тихе, виснажливе схлипування.

— Гей, ти чого? — Аліна миттєво зібралася, забувши про власне горе. — Що в тебе там сталося?

— Я з Пашком розійшлася... — ледь чутно промовила Соломія і, захлинувшись черговими риданнями, додала: — Забрала свої речі й...

— Так, не реви! — перебила її Аліна, вмикаючи режим антикризового менеджера. — Я зараз їду до тебе. Куплю дорогою щось міцне, схоже, тобі це зараз саме те, що треба. Цей козел точно не той, через кого варто сльози лити! Я тобі від самого початку казала, що він тобі не пара.

Почувши в слухавці черговий важкий схлип, Аліна твердим голосом, що не терпів заперечень, додала:

— Не реви, кажу. Скоро буду.

Вона кинула телефон на пасажирське сидіння й різко повернула ключ у замку запалювання. «Пежо» слухняно замуркотів. Аліна ввімкнула першу передачу й упевнено рушила з місця, маневруючи в потоці київських автомобілів.

За годину на затишній, але зараз наскрізь просякнутій драмою кухні Аліна терпляче вислуховувала плутану історію Соломії. Попиваючи міцний чорний чай, вона час від часу вставляла, похитуючи головою:

— Та ти що? Оце так... Та як він міг! От же ж козел!

При цьому Аліна діяла суворо за антикризовим протоколом: вона вже тричі наповнювала чарку подруги, дозволяючи тій бодай трохи зняти дикий стрес. Сама ж Соломія, зазвичай доглянута, тендітна шатенка з величезними сірими очима, зараз виглядала як горобчик, що потрапив під зливу — туш розмазалася, домашній халат хоч і підкреслював красу двадцятишестирічної дівчини, але явно їй не пасував, а в руках вона судомно стискала мокру паперову серветку.

— Може, й ти? — тихо запитала Соломія, шморгнувши носом.

Вона подивилася на Аліну, переводячи заплаканий погляд на порожню чарку.

— Ні, — похитала головою та, міцніше стискаючи тепле горнятко з чаєм. — Сьогодні був надто поганий день. Якщо я ще й вип'ю... Загалом, ні. Хтось із нас двох має зберігати залишки здорового глузду.

Соломія з розумінням кивнула й одним ковтком осушила чарку горілки. Злегка скривилася, шумно видихнула й одразу потягнулася до тарілки. Закусивши солоним огірком, вона хруснула ним і твердо промовила:

— Треба розвіятися.

— А оце чудова ідея! — миттєво підхопила Аліна, у якої в голові вже почав складатися ідеальний план порятунку їхніх потопаючих життів.

— У бар? — із надією запитала Соломія.

— Ну вже ні! Літо, сонце за вікном. Дві вільні й самотні жінки точно заслуговують на щось більше.

— Ресторан? — здивовано підняла брову Соломія, намагаючись сфокусувати погляд.

— Море!

Вона швидко зникла в кімнаті й повернулася зі своїм вірним планшетом. Вмостившись поруч, Аліна застукотіла пальцями по екрану.

— І ми з тобою зараз виберемо, куди вирушимо. Дивися... Ось Затока. Людей — як оселедців у діжці. Це нам не підходить. Ось ще один варіант... Дорого. Ага... А ось це вже цікаво.

Вона розвернула планшет до подруги. На екрані спалахнули яскраві фотографії, де густий зелений ліс майже впритул підступав до синього моря.

— Ну як тобі?

— Гарно... — загальмовано протягнула Соломія, торкнувшись пальцем екрана. — А це взагалі де?

— Одеська область. Місто називається Лебедівка. Наш ексклюзив, про який знають лише обрані. І я. А ціна питання — сущі копійки. Називається — «Палас де Мар». Звучить, га? Морський палац!

— Дивися, — продовжила дівчина, загинаючи пальці. — По-перше, море. По-друге, ліс. А по-третє, — Аліна переможно усміхнулася, гортаючи фотографії далі, — там з іншого боку величезний лиман Бурнас із цілющими грязями. Ми вимажемося ними з ніг до голови, влаштуємо фотосесію, підлікуємо твою розхитану нервову систему та мою хвору спину й змиємо весь цей міський стрес.