65. Селіна. Епілог

— Яка вона гарненька! — я тримаю на руках доньку, яка усміхається до Влада і простягає до нього ручки. — Дивися, вся її увага спрямована на тебе! 

— Мені все ще трохи страшно брати її на руки, — зізнається Влад, усміхаючись. — Вона до сих пір така крихітна… 

— І таки схожа на тебе, ну принаймні кольором очей і волосся, — я з любов’ю дивлюся на нього. — Кажуть, що коли донька схожа на тата, то вона буде щасливою! 

— Ми зробимо все для того, щоб так і було, — він все ж бере донечку на руки, дуже обережно, як завжди. — Оленко, привіт…

Мала тут же хапає його ручкою за палець і міцно тримає, задоволено усміхаючись. 

— Мені здається, що вона все розуміє, хоча їй лише три місяці, — кажу я.  — Може, буде такою розумною, як ти? 

— Краще хай буде трохи розумнішою і займається чимось більш безпечним, — Влад усміхається. 

— Буде бізнес-леді, безсумнівно, — жартую я.

— З такими дідусями сам бог велів займатись бізнесом, — відповідаю я. — 

— О, хтось дзвонить, певно,це няня прийшла. Ми ж збиралися в аеропорт, ти не забув? Зустріти Алю зі Стасом… 

— Так, охорона вже має бути в машині, — каже Влад. — Можна виїжджати.

— Тоді поїдемо зараз, щоб не стояти в заторах… Ще треба вирішити деякі питання щодо завтрашніх хрестин….

***

Це дійсно няня, яку ми обирали дуже ретельно, Влад влаштував справжній кастинг для кандидаток,  не бажаючи довіряти безпеку і здоров’я донечки випадковій людині. Зате коли все ж обрав одну з бажаючих, вона виявилася дуже кваліфікованою і приємною, нам тепер не страшно залишати Оленку з нею, хоча в будинку все одно чергує кілька охоронців і стоять камери.

Після випадку на весіллі Влад вирішив, що краще перестрахуватися, і я з ним у цьому повністю згодна…

Давши няні останні інструкції, я виходжу з будинку, Влад відчиняє переді мною дверцята машини, ми сідаємо та їдемо в аеропорт. Відчуваю легке хвилювання: адже я не бачила свою подругу майже рік. Ми тільки розмовляли по відеозв’язку та листувалися, і вона натякала, що в неї в Італії було багато пригод, але то, нібито, не зовсім телефонна розмова… Тому мені цікаво швидше опинитися з нею наодинці і дізнатися про їхні зі Стасом новини…

Коли ми стоїмо вже на майданчику поряд з рештою зустрічаючих, то я відразу помічаю Алю і Стаса, які прямують до виходу разом з іншими пасажирами літака. Махаю їм рукою. 

— Вони виглядають щасливими, — кажу Владу, який стоїть поруч. 

— Так, — він киває і переплітає наші пальці. — Я дуже радий, що вони знайшли одне одного. 

— А ще вранці я телефонувала мамі, щоб нагадати про хрестини, а вона сказала, що вони з батьком вирішили одружитися. Уявляєш? Тепер у мене буде повна сім’я! 

— Молодці, я радий за них. Все ж вони ще на нашому весіллі, ну, на другій спробі, виглядали, як справжня закохана парочка, памʼятаєш? — усміхається він. 

— Так, мало хто з людей може похвалитися, як ми з тобою, що в них було два весілля з однією і тією ж людиною…

— Ну, головне, що ми разом і що тепер ти не так рвешся на рожен, — Влад сміється. 

— Це я поки що лише навчаюся на журфаці, а як стану журналісткою, то ще всяке може трапитися, так що на твоєму місці я б не поспішала з висновками, — підморгую йому. 

Цієї миті до нас підходять Аля зі Стасом і розпочинаються обійми і привітання.

— Як, готова бути хрещеною мамою? — запитую я в подруги. 

— Не знаю, чи готова, бо це така велика відповідальність! Але я зроблю все, що треба, я дуже люблю вашу крихітку, хоч ще й не бачила її, — усміхається Аля.

— Я дуже щаслива, що саме ти будеш хрещеною Оленки, — кажу я. — Бо ти така добра і турботлива, я думаю, коли у вас зі Стасом з’являться діти, ти будеш найкращою мамою! 

— Дякую, мила, приємно чути, — Аля продовжує усміхатись. — Але про дітей ми поки що не думаємо… Там в Італії у нас таке відбувається, ти не уявляєш! Але про це якось іншим разом…

— Добре, зараз дійсно трохи не час і не місце, розкажеш усе ввечері за чашкою чаю, — усміхаюся я. — Поїхали до нас, знайомитися з спадкоємицею..

***

Ми вирішили охрестити донечку в невеликій затишній церкві на околиці міста, а саме святкування організувати в ресторані, але воно планується не як світський захід, а скоріше, як родинне свято в тісному колі лише близьких та друзів сім’ї. 

У церкві на нас чекає сюрприз. Я бачу серед гостей якогось незнайомого чоловіка і запитую Влада, хто це. 

— Батько, — Влад зітхає. — Ну, у нас все ще не найкращі стосунки, однак я вирішив, що він все ж має право тут бути і познайомитись із вами з Оленкою. 

Після закінчення церемонії ми виходимо на церковне подвір’я, фотограф робить фото, а в цей час гості підходять до нас з привітаннями. Мої батьки одні з перших беруть Оленку на руки, дуже тішаться онучкою. І тут я звертаю увагу на батька Влада, який стоїть пообіч усіх і виглядає розгублено. 

Я беру Оленку на руки і підходжу до нього.