63. Селіна. У полоні

Коли Влад виходить, до мене наближається тамада і вигукує:

 — А зараз, поки нареченого немає, потрібно викрасти наречену і вимагати в нього викуп, щоб не ловив гав! Ідемо швиденько за мною, — каже вона мені і тягне мене за руку. 

Мені не дуже подобаються такі розваги, але традиції є традиції. Тому я встаю з-за столу і йду за нею. Гості не дуже звертають на нас увагу, зараз якраз настав той момент свята, коли всі трохи випили і почали активно спілкуватися між собою. 

Ми прямуємо до виходу.

— Стояти, — я чую голос Стаса за спиною, одразу розвертаюсь і бачу його. 

— Викрадення входить в ваше замовлення, — невдоволено каже ведуча. 

— Нічого такого не обговорювалось з охороною, — Стас кладе руку на пояс і я бачу, що він ось-ось дістане зброю, але в цю ж мить бачу за ним іншого чоловіка, який ніби береться буквально з повітря.

Він тикає Стаса шокером чи чимось подібним.

Я хочу закричати, але мене хапає ведуча, затуляючи мені рота рукою з якоюсь тканиною. 

Я відчуваю, що в мене паморочиться в голові, потім перед очима все темніє і я ніби падаю кудись…

Намагаюсь розплющити очі, але перед очима все одно темно. Перша думка, що мені стало погано, і мене відвезли в лікарню. Але тут же в пам’яті спливають усі події, які передували моїй непритомності. 

Я розумію, що скоріше за все, мене викрали по-справжньому і тепер в мене завʼязані очі. Коли пробую поворушитися,  і розумію, що мої руки й ноги прив’язані до ліжка, то вже остаточно в цьому переконуюсь. 

— Розв’яжіть мене, мені погано! — кажу я тремтячим голосом. 

— Нізащо, — чую я знайомий голос. — Ти будеш лежати так аж поки твій принц не прийде. А потім ви обидва помрете.

Я впізнаю голос Кирила, і мені стає страшно. 

Отже, він вирішив помститися за те, що я допомогла Алі? Або ж за те, що Влад зіпсував йому бізнес чи щось подібне?

— Я зараз і так помру, в мене клаустрофобія! — кричу я перше, що прийшло на думку. — Розв’яжи хоча б очі, все одно я тебе вже впізнала по голосу, Кириле! 

— Яка розумна, — хмикає він. — Тут охорони цілий будинок, тобі не втекти, шльондро. Так, я все знаю про твоє походження. Хотіла з грязі в князі? Я осоромлю Влада на все місто, розповім кожному журналісту про походження його нареченої.

— То якщо тут цілий будинок охорони, чому не можна мене розв’язати? — питаю я. — Я нікуди не втечу…

Я відчуваю, як до повʼязки на моїх очах торкаються і розвʼязують її. 

— Якщо надумаєш втекти чи щось подібне, я вбʼю твою дитину, — каже, дивлячись мені в очі. — Повір, це дуже легко зробити.

Коли мої очі трохи звикають до світла, я бачу знайому обстановку. Без сумніву, я знаходжуся в спальні Алі, тій самій, звідки я її забирала, коли Кирило її побив.

— Ти вирішив це зробити через Алю? — питаю я. 

— Ні, — хмикає він. — Можливо, спочатку я і думав про Алю, але далі… Після всього, що зробив Влад, це вже перейшло в особисту ненависть. Я хочу розтоптати його і знаю, як це зробити. 

— Ти даремно це робиш, — кажу я. — Влад не дурний, він так просто не потрапить на гачок. Зможе витягнути мене звідси…

— Потрапить, як миленький, — Кирило сміється. — І потім… — він проводить долонею по моєму животу. — Потім я залишу його без дитини. А ще за хвилину і без дружини. Вдівець до шлюбної ночі, як швидко!

Цієї миті я чую кроки, повертаю голову і бачу на порозі кімнати другу чоловічу постать. Ще за мить з великим здивуванням впізнаю в ньому Костю. Не можу повірити, вони ж наче мали бути ворогами? 

— Нащо ти розвʼязав її очі? — невдоволено запитує Костя. — Ми так не домовлялись!

— Яка різниця! Я збираюсь вбити цю шльондру, якби не вона, Владу б не було діла до Алі і до нас! 

— Ти як був ідіотом, так і залишився, — Костя зітхає. 

— Я хоча б не боюсь піти до кінця, — Кирило дивиться на мене. — А може… — він підходить ближче і торкається кінчиками пальців моєї щоки. — Може, мені трохи розважитись з нею?...

 — Давайте домовимось якось, — кажу я. — Попросіть у Влада викуп, він вам заплатить скільки скажете…

— Моя гордість дорожче грошей! — вигукує Кирило, заряджаючи мені ляпаса. — І взагалі, тебе ніхто не питав!

— Ану припини! — Костя швидко опиняється ніби між мною і Кирилом і встигає схопити руку останнього за мить до того, як той знов встигає мене вдарити.

Я заплющую очі, мені дуже страшно. В голові крутиться думка, що, мабуть, я вже не хочу ніяких пригод, зараз головне — це життя дитини і моє власне, і потрібно робити все для того, аби якось уціліти. Думаю, що, може, якби Кирило вийшов звідси, то з Костею я могла б якось домовитися, він здається більш адекватним…

— Взагалі, йди охолонь, — каже Костя, відпускаючи руку Кирила. — Я сам побуду з нашою полонянкою.

— Добре, — хмикає той і йде до дверей. — Але не думай, що я залишу все це так.

— Вона має бути живою до того, як прийде Влад. Бо ж саме його ми маємо вбити, хіба не він зіпсував нам життя? — питає Костя.