61. Селіна. Найбільш хвилюючий день

Я стою перед дзеркалом і з хвилюванням дивлюся на своє відображення. Біла весільна сукня ідеально облягає фігуру, по якій ще не помітно, що я вагітна. Фата красивими складками спадає на плечі, на шиї кольє, яке своїми камінцями відтінює колір моїх очей. Вже потрібно виходити, наша виїзна весільна церемонія от-от почнеться. 

І цієї миті двері відчиняються, і на порозі я бачу чоловіка, в якому впізнаю свого батька. Він мав з’явитися, власне, на саму церемонію, але, мабуть, вирішив зайти раніше і підбадьорити мене. А слідом за ним заходить і мати. 

— Селіно, яка ж ти гарна! — каже мама. — Я тут подумала… Може, якщо ти захочеш, батько повів би тебе… Я запропонувала йому зайти до тебе і запитати.

— Привіт, — чоловік дивиться на мене. — Мене звати Віктор, і я твій батько, нарешті познайомимось… Вже очно, — трохи схвильовано каже він і простягає мені руку. 

— Я дуже рада вас бачити, — я потискаю йому руку, мабуть це виглядає смішно, тому я зрештою обіймаю його. — Взагалі, дуже рада, що ви в мене є… 

— Я теж… — каже батько. — І я дуже хочу повести тебе під вінець, якщо ти авжеж не проти. 

— Я дуже хочу цього, — я дивлюся на матір і батька, які стоять поруч, і усміхаються. Збулася найбільша в моєму житті мрія, адже я ще змалечку дуже хотіла знайти своїх рідних, не бути самотньою.  Підходжу до матері і теж обіймаю її і шепочу їй на вухо: — Я рада, що ти помирилася з ним…

Мама лише киває у відповідь і, здається, навіть трохи червоніє. 

До кімнати раптом стукають і одразу зазирають всередину:

— Наречена, вже за хвилину ваш вихід! — каже молода дівчина-адміністраторка. — А гості мають пройти до зали до вашого виходу!

Я беру батька за руку і схвильовано дивлюся на нього:

— Добре, що ви зі мною, бо я така боягузка…

— Чесно, я думаю, що хвилююсь не менше твого, це в тебе від мене, — він усміхається. 

А мама тим часом махає мені рукою і йде з адміністраторкою.

За пару секунд ми чуємо, як починає грати вальс… 

Ми відчиняємо двері і входимо до зали, мій погляд ковзає по обличчях гостей і, зрештою, я бачу Влада, який так само схвильовано дивиться, як ми наближаємося до нього. Я усміхаюсь йому, почуваюся такою зворушеною, що ледве стримую сльози…

Він теж усміхається і чекає, аж поки ми не підходимо до нього і  працівниці РАЦСу.

Потім працівниця РАЦСу починає свою промову, а ми з Владом весь цей час дивимось одне на одного, аж поки нам не задають ті самі головні питання:

— Чи згодні ви, Владлене, взяти в дружини Селіну, берегти  і кохати її, аж доки смерть не розлучить вас?

— Так, — киває Влад, з ніжністю дивлячись мені в очі. 

— А ви, Селіно? — вона переводить погляд на мене.

— Згодна, — кажу я і усміхаюся. 

— Запрошую вас обмінятись обручками на знак вірності і кохання!

Влад усміхається і вдягає мені на палець обручку, а потім я роблю те ж саме. 

— А тепер наречений може поцілувати наречену, — усміхається працівниця РАЦСу.

Влад торкається кінчиками пальців моєї щоки а потім подається вперед і торкається своїми губами моїх. 

Всі гості починають кричати "гірко" і аплодувати. 

Мені здається, що я на сьомому небі від щастя. Серце сильно б’ється в грудях, подих перехоплює, я беру Влада за руку і міцно стискаю її. Тепер я його дружина, але мені досі не віриться в це. Але коли я дивлюся на обручку на своїй руці, то дійсно переконуюся, що відтепер ми подружжя…

***

Розпорядниця весілля оголошує, що зараз буде перший танець молодят. Всі гості стоять по периметру залу, а ми з Владом — у центрі, і ось лунає музика, він подає мені руку й ми починаємо танцювати повільний танець. 

Я почуваюся немов уві сні. Здається, все це відбувається не зі мною, немов дивлюся збоку і на себе, і на Влада, і водночас бачу перед собою його обличчя, відчуваю тепло його рук на своїй талії. 

— Я такий щасливий зараз, — усміхається він, дивлячись мені в очі. 

— Я теж, — відповідаю. — Навіть не віриться, що тепер ми одружені. Це так незвично…

— Не знаю, — він продовжує усміхатись. — Я думаю, що нічого особливо не зміниться. Я кохав тебе і кохаю так само, і це головне. 

— Мені здається, я тепер кохаю тебе ще більше, — відповідаю я. — Хоча не знаю, чи можливо кохати більше…

— Я так хочу втекти звідси прямо зараз, — шепоче він мені на вухо. 

— Треба трохи потерпіти, бо гості розгніваються, — усміхаюся я…