57. Влад. Розмова з батьком

Коли Селіна розповідає про розмову з матір’ю, я відчуваю легке хвилювання. 

— Твоя мати дійсно прийде прямо завтра? — перепитую я її. 

— Так, а що, мені може не потрібно було так поспішати? — вона трохи стурбовано дивиться на мене. 

— Та ні, — я хитаю головою. — Просто... Це ж твоя мати, я трохи хвилююсь. 

— Я сама хвилююся… Але вона здалася мені приємною жінкою, без якихось викрутасів. Я думаю, дядько все брехав про неї, а я вірила йому…

— Ти була дитиною, що ти могла, — зітхаю я. — Нам взагалі пощастило, що все так обернулось… Мені страшно подумати, що могло б з тобою трапитись, якби до твого дядька тоді прийшов хтось інший, а не я.

— Але прийшов ти, і це головне, — вона підходить до мене і обіймає. — І тепер я найщасливіша жінка на світі! І ми купили класну весільну сукню! 

— Блін, так хочеться поглянути на неї, — усміхаюсь і чмокаю Селіну в губи. 

— Не можна нареченому бачити сукню до весілля, — каже вона трохи суворо. — Так що доведеться потерпіти! 

— Ну невже ти віриш в такі забобони? — усміхаюсь я, торкаючись долонею її щоки. — Ну будь ласка. Можеш не вдягати, я тільки одним оком гляну.

Вона якусь мить вагається, а потім зітхає:

 — Ну добре, тільки Алі не кажи, бо вона буде мене сварити! 

— Я буду мовчати, як партизан! — весело кажу я. 

Вона йде до своєї кімнати і виносить сукню в чохлі, тоді знімає чохол і показує мені:

— Ну як тобі? 

— О, вона має тобі дуже личити, мені подобається, що тут все не надто сильно закрите, — я схвалюю її вибір. 

 — Я знала, що ти так скажеш, — весело говорить вона. — Тому й відбракувала надто консервативні вбрання…

— Що в нас з місцем проведення? Ви щось обрали? Охорона схвалила? Треба вже скоро розсилати запрошення. 

— Ми з Алею обрали кілька варіантів, і вирішили, що остаточний вибір за тобою, ну, подивишся, який ресторан буде найбільш комфортним і безпечним, — каже Селіна. 

— Хай тоді охорона і вирішить це питання, — кажу я. — Всі вільні в нашу дату? Це вже доволі скоро, скільки там залишилось? Тиждень?

 — Так, — Селіна усміхається. — Навіть не віриться, що за тиждень я буду твоєю дружиною! До речі, — раптом згадує вона. — А ти запросив свого батька? 

— Я все ж думаю, що він навряд прийде, — зітхаю я. — Навіть якщо запрошу.

— І все ж краще запросити, щоб совість була чиста, — каже вона. — А там уже вибір за ним —  піти на примирення, чи ні…

— Ти не сильно засмутишся, якщо він відмовиться? — перепитую я Селіну. — Не хочу тебе засмучувати…

— За це не хвилюйся, я нормально сприйму будь-який його вибір…

— Тоді не буду відкладати це в довгий ящик, — кажу і дістаю мобільний.

Відкриваю контакти, одразу ж знаходжу потрібний номер і, не даючи собі час на роздуми, просто натискаю на кнопку виклику.

Чомусь переживаю. Йдуть довгі гудки, я вже думаю, що він і не візьме слухавки, але батько все ж відповідає:

— Алло, Владе, це ти? — перепитує він здивовано. 

— Ти навіть мій номер не видалив, — відповідаю я йому. — Здивував так здивував.

— У тебе проблеми? Ти не звертався до мене вже стільки років…

— Ні, — спокійно відповідаю я. — У мене все напрочуд добре. Одружуюсь от за тиждень. І моя наречена наполягала, щоб я хоча б спробував тебе запросити.

— Що? Одружуєшся? — дивується він. — Хто вона? З якої родини? Тільки не кажи, що вона донька якогось з бандитів! 

— Все у тебе зводиться до бандитів, — хмикаю я. — Ні, вона не донька бандитів. 

— Я хочу знати її імʼя та прізвище! 

— Припиняй диктувати мені умови, — я злегка насуплююсь. — Загалом, ми тебе запрошуємо, час і місце пришлю. Хочеш — приходь, а хочеш — ні. Але якщо вирішив читати мені на весіллі моралі, то краще не приходь. Все, я кидаю слухавку, — на цих словах я дійсно відбиваю виклик.

 — Все сумно? — запитує Селіна, дивлячись на мій вираз обличчя. 

— Ну, насправді я думав, що буде набагато гірше, — відповідаю я їй. — Але все одно мені неприємно, що він знов надумав командувати.

— Мабуть, він такий є, — зітхає вона. — Дорослих людей не можна змінити, залишається тільки приймати їх такими, як вони є…

— Напевно, — я теж зітхаю. — Ну, все дійсно могло бути набагато гірше. Тож будемо оптимістами, — я усміхаюсь. — Добре, тоді завтра вдень в мене ще буде одна справа, до нашої зустрічі з твоєю мамою. Прийду на саму вечерю, ти не проти? 

 — Звичайно, — киває вона. — Ми домовились о шостій, тобі буде зручно? 

— Так, — я теж киваю. — Якраз встигну все зробити…