56. Селіна. Я вибираю весільну сукню

Наступний день починається з приємних приготувань. Ми з Алею вирушаємо в салон, де продають весільні сукні. Коли я заходжу туди, то прямо очі починають розбігатися. 

— Вони всі такі гарні, навіть не знаю, що вибрати, — кажу я Алі. 

— Думаю, тобі треба просто прислухатись до свого серця! — емоційно відповідає Аля. — Весілля — це ж раз на все життя! Обирай те, що сподобається найбільше.

— Візьміть кілька суконь, які вам до смаку, — пропонує дівчина-продавець. — А потім приміряєте і зупинитесь на тій, яка найкраще вам підійде. Часто наші клієнтки можуть переміряти половину асортименту, а потім бачать якусь одну сукню і враз розуміють — що це їхнє. 

— Ну добре, — я усміхаюся, беру кілька суконь і йду до кабінки для примірки. Одягаю першу, дивлюся на себе, і бачу, що хоча вона сидить дуже гарно, але ніби занадто стримана, я думаю, що Владу, мабуть би, сподобалося щось більш спокусливе і романтичне. Тому одягаю іншу сукню, але знову відчуваю, що їй чогось бракує…

Думаю, що раніше, коли в мене було мало грошей, я купувала що завгодно і не замислювалася особливо, а зараз це так складно — зробити вибір.

— Ну що ти? — нетерпляче гукає Аля. 

— Як тобі ця? — я виходжу з кабінки у сукні, що оголює плечі, з корсетом та пишним низом. 

— Гарна, — замислено каже подруга. — Але чогось не вистачає.

— Я знаю, чого саме! — відповідає продавчиня і підходить до мене, в руках вона тримає фату. — Дозволите вдягнути? 

 — Так, звичайно, — відповідаю я.

Дівчина вдягає на мене фату, а потім додає ще й якесь кольʼє, певно, з несправжніми каменями, але в такій комбінації образ виглядає завершеним, і я розумію, що саме подібних деталей і не вистачало.

— А ще станьте на підбори, — підказує вона. — В примірочній є для цього білі туфлі... 

Я заходжу до примірочної і взуваю туфлі. 

Коли поглядаю в дзеркало, то не можу стримати захвату. На мене дивиться немов якась казкова принцеса, у якій я спочатку навіть не впізнаю себе. 

— Ну що ти там? — знов перепитує Аля. — Мені ж теж цікаво!

— Мені здається, це те, що треба, — кажу я, виходячи з кабінки. 

— Ох, Селіно! — захоплено каже Аля, сплескуючи долонями. — Ти ніби щойно з казки! Дуже гарно!

— То тоді я, мабуть, вже більше нічого й не мірятиму, — кажу я. — Беру цю сукню і всі аксесуари до неї, покажіть мені будь ласка ще підходящі туфлі…

***

Потім ми ще обговорюємо, який ресторан вибрати для святкування, Аля добре знається на цьому, бо вона вчилася на менеджера ресторанного бізнесу. Для цього ми заходимо в кав’ярню, щоб трохи перепочити перед поїздкою додому і відсвяткувати вдалі покупки. Під час обговорення переваг того чи іншого закладу Аля запитує, кого я хотіла б запросити на весілля зі своїх родичів. 

 — Ой, мама, — я плескаю себе по колінах. — Я ж мала їй подзвонити і запросити в гості, щоб ближче познайомитися… ну і тоді вже запрошу на весілля. Яка я забудькувата! 

— Нічого страшного, думаю, вона буде рада, що ти подзвониш, — каже Аля. — Але подзвони… Можеш прямо зараз!

 — Добре, я так і зроблю…

Її номер я записала в телефонну книгу, тож знаходжу без проблем. Набираю і з завмиранням серця слухаю довгі гудки. Якусь мить здається, що вона знову зникла, і тепер я її вже більше не знайду… Але це тільки одна мить тривоги. А потім я чую її голос: 

— Алло! 

— Це Селіна, — кажу я, почуваючись трохи розгублено. І додаю. — Ваша донька. 

— Селіно… Я дуже рада чути твій голос, — її голос одразу стає мʼяким і щасливим. — Ти все ж подзвонила, я така щаслива… У тебе все добре?

 — Вибачте за мовчання, — кажу я. — Трохи було непередбачуваних обставин, але зараз вже все позаду. У мене все добре, і я б хотіла зустрітися з вами…

Чую, що на другому кінці ніби схлипують.

— Правда? Я теж дуже хочу цього, Селіно…

— Ми з Владом запрошуємо вас у гості, завтра буде зручно? Він хотів би з вами познайомитись, — трохи схвильовано продовжую я. 

— Буду рада прийти до вас, — відповідає вона. — Дякую тобі, що подзвонила… 

 — Тоді завтра десь о шостій вечора ми вас чекатимемо… Зараз я надішлю адресу, чи ви знаєте?