48. Селіна. Підслухана розмова

Останні дні я почуваюсь якось мляво. Хотіла зайнятись документами для вступу до університету, але нема ані сил, ані настрою. Можливо, це через те, що Аля має скоро поїхати за кордон, а я хоч і хочу, щоб вона була в безпеці, але розумію, що буду дуже сильно сумувати за нею…

Сьогодні взагалі нудить з самого ранку. Дивно, ми ж ніби їмо одне й те саме…

Коли спускаюсь на кухню, то бачу, що Аля смажить млинці. Я дуже люблю млинці, але чомусь хочеться чогось іншого.

— Алю, а ти Влада не бачила? Він вже пішов?

— Так, недавно поїхав, — каже Аля. — Зараз будемо снідати…

— Так дивно… Я щось таке хочу, але не знаю що, — відповідаю, підходячи до холодильника і відчиняючи його. І бачу там солоні огірки. Рот одразу наповнюється слиною, хоча раніше я не надто любила соління…

 — Може, ти захворіла? — стурбовано запитує Аля. 

— Не знаю, — знизую плечима. — Я дуже рідко хворію… Але від запаху солодкого чомусь аж вивертає.

 — Можливо, з’їла щось несвіже в тому ресторані? Давай, я знайду в аптечці якийсь сорбент…

— Угу, — киваю я.

Вона підходить до шафки з ліками, бере пакетик і розводить його вміст водою. Потім простягає мені:

 — Випий, і тобі стане легше…

Я випиваю склянку, яку вона мені дає, і ставлю її на стільницю.

— Певно, поснідаєш без мене, — зітхаю. — Пробач… Дякую, що приготувала все. 

— Нічого страшного, — каже Аля. — Полеж, може, і тобі неодмінно стане краще.

Дякую Алі і виходжу з кухні. Йду до спальні Влада, бо останнім часом ми ночуємо тільки там, лягаю на ліжко, обіймаю його подушку. Чомусь почуваюсь якось дивно, я ж дійсно майже ніколи не хворіла… Видно, організм розумів, що треба триматись, і що там, у дядька, ніхто мене лікувати не буде…

Прикриваю очі і вирішую трохи відпочити…

***

Коли я просинаюся, то наче й справді мені стає краще. Думаю, ліки подіяли, і мене вже не так нудить, хоча млявість і втомленість нікуди не зникають. Але ж не буду я цілий день відлежуватися в ліжку?

Вирішую почати щось робити, і тоді, скоріше за все, й самопочуття має покращитись. 

Згадую, що Аля дала мені телефон приватного детектива і вирішую зв’язатися з ним та попросити перевірити особу тієї жінки, яка називає мене моєю матір’ю.

Він відповідає одразу ж, після другого чи третього виклику. 

Я розповідаю йому про ситуацію, а потім він каже:

— В принципі, найкращим способом перевірки буде зробити тест ДНК. Якщо ви знаєте, де вона працює, ми з помічницею зможемо взяти зразки. Ну і ви самі також здасте слину в лабораторії…

 — Так, я знаю, де вона працює, — кажу я і називаю назву салону краси. — Ну, якщо вона ще не звільнилася звідти…

— Є фотографія чи імʼя та прізвище? Нам треба знати, в кого брати зразок, — пояснює він.

— Я можу її сфотографувати, — не дуже впевнено кажу я. — О, згадала, вона ж мені дала свій номер телефону, чи він вам підійде? 

— О, номер це ще краще, я легко пробʼю його по базі, — відповідає детектив. — Тоді чекаю на номер і беру вашу справу. Однак мені потрібна передплата. Я пришлю рахунок на цей номер. 

— Так, звичайно, я все заплачу, — я рада, що він погодився співпрацювати, і готова заплатити будь-яку суму, аби знати точно все про ту жінку.

***

Максим, той самий детектив, сказав, що забирання зразку і аналіз займе деякий час, а саме два дні. Він також просить приїхати мені і теж здати все необхідне. Це стається наступного дня.

Я трохи переживаю, коли здаю аналізи. Не знаю, чи хочу я, щоб ця жінка дійсно виявилась моєю матірʼю.

Самопочуття моє теж не покращується, але певно це все просто через стрес. Спочатку дядечко, потім ця жінка…

Коли я повертаюсь додому з лабораторії, то помічаю, що Алі нема в будинку. Через це я навіть трохи лякаюсь. Починаю шукати її, і нарешті бачу в саду. Але вона там не сама… Вона сидить разом із Владовим наймолодшим охоронцем, новеньким, здається, його звати Стас.

Мною заволодіває цікавість… Останнім часом мені не вистачало адреналіну, як на наших із Владом справах. Правда, підслуховувати, певно, погано, ну але раптом він закрутить Алі голову?... Я щиро переживаю за неї…

Я підходжу трохи ближче, але рухаюсь дуже тихо, йду буквально навшпиньки і ховаюсь за високими кущами. Коли підходжу достатньо близько, то чую уривки їхньої розмови:

— Напевно, тобі буде краще за кордоном, — каже Стас якимось сумним голосом. — Принаймні, точно безпечніше…

— Сумно, що там навколо будуть всі чужі люди, — відповідає Аля. 

— Знаєш, мені б взагалі не хотілось, щоб ти їхала, — каже він і одразу додає: — Я вже так звик до наших розмов…

— Я теж, — зітхає моя подруга.  — Але тут мені небезпечно залишатися…

— Само собою твоя безпека — це найголовніше, — щиро каже він, а потім несподівано бере Алю за руку. — Я б хотів, щоб ти забула весь цей кошмар. Це місто принесло тобі тільки страждання.