42. Влад. "Я пишаюсь тобою, Селіно..."

Коли до зали вламуються копи, то бандити хапають заручників, хто попадеться під руку і приставляють до них пістолети:

— Якщо ви не дасте нам вийти, ми вбʼємо тут всіх! — заявляє їхній лідер і натискає пістолетом на горло лікарці, яка до цього передала мені телефон. 

— Краще відпустіть заручників і здайтесь поліції! — каже один з поліцейських. — Будівля оточена, вам звідси не втекти!

— Це ми ще подивимось! — бандит раптово направляє пістолет вгору і робить постріл, від чого заручники починають метушитись і бігти до виходу, прямо як до того зробив той один заручник, якого підстрелили і який зараз лежав на підлозі, схоже, втративши свідомість. 

В цьому гармидері бандити намагаються втекти, прикриваючись заручниками, але коли їхній лідер пробігає повз мене, я ставлю йому підніжку, одночасно вибиваючи з рук зброю і вивільняючи лікарку.

Супротивник одразу кидається за пістолетом, а я хапаю дівчину за руку і біжу в бік поліцейських. Так як бандити біжать в протилежному напрямку, вони вже не звертають на нас уваги.

Дівчина хапається за комір мого піджака і притискається до мене. В неї шок, вона вся тремтить. Так, до такого її життя не готувало, і мені шкода її, тому не намагаюсь її відсторонити. Все ж, вона дуже допомогла, без її телефону нічого б не вийшло, я впевнений, що саме Селіна допомогла копам почути, що тут відбувається, бо вони вломились в найкращий для цього момент.

Поліція переслідує копів, але деякі з офіцерів залишається з колишніми заручниками і ведуть їх до виходу. Чоловіка з простреленою ногою кладуть на носилки і теж несуть за групою колишних заручників.

Ми спускаємось на ліфтах і вже коли опиняємось внизу, то я бачу Селіну.

Усміхаюсь, бо радий, що з нею все добре і що вона не бачила всього того кошмару зі стріляниною, це могло б її дуже налякати.

Вона підбігає до мене:

 — Владе, з тобою все добре? 

— Так, — киваю, а потім дивлюсь на лікарку. — Ви вже в безпеці, можете відпустити мою руку… 

— Пробач… — шепоче та, зазираючи мені в очі. — Але можна я постою так ще трохи?... Мені все ще страшно, вони могли нас вбити…

— Дякую за допомогу в залі, — кажу я мʼяко. — Та мені вже треба йти. Тобі нададуть допомогу…

 — Може, вам допомогти пройти до “швидкої”? — питає її Селіна. — Я бачила тут лікарів…

— Владе, — та знов дивиться на мене. — Вас же так звуть? Ви можете самі провести мене?...

— Кому тут треба лікар? — до нас підходить один з поліцейських.

— Ця жінка, схоже, дуже налякана, — кажу я і буквально "передаю" жінку поліцейському в руки.

Та не дуже хоче йти, але врешті-решт, її забирають. 

Я дивлюсь на Селіну і продовжую усміхатись. Дуже радий, що з нею все добре, це головне…

— А чому ти без сорочки? — цікавиться вона. 

— Вона стала перевʼязочним матеріалом, — знизую плечима. — І це врятувало одне життя…

— Добре, що ніхто не загинув, — каже вона. — Ти прислав той запис, а я передала його копам. І ще розповіла про те, що бачила на даху, і описала ватажків тих злочинців, тому за цим описом вони вичислили їх…

— Ти в мене така молодець, — я підходжу до Селіни і обіймаю її. — Певно, злякалась?

— Трохи… коли лізла по вентиляції, — зізнається вона. — Боялася, що застрягну… Чомусь не так боялася бандитів, як того, що застрягну і ні туди ні сюди… Але, на щастя, цього не трапилось… І ще, я навчилася відмикати двері шпильками, — з гордістю додає вона. 

— Ого, то ти ніби потрапила до своїх улюблених фільмів про шпигунів, — я чмокаю її в щоку. 

— Виявляється, від цих фільмів теж є користь, — усміхається Селіна. — Бо якби я їх не дивилася, то не змогла б зорієнтуватися так швидко, і не знала б, як діяти…

— Але ти впоралась, я пишаюсь тобою, Селіно. Хоча й волів би, щоб ти не наражалась на небезпеку… — зітхаю і додаю стурбовано. — Зі мною ти постійно потрапляєш в якісь халепи…

— А ти явно сподобався тій дівчині, — каже вона грайливо. — Вона так чіплялася за тебе, поліцейські ледве її віддерли від твого піджака…

— Невже я чую нотки ревнощів? — усміхаюсь, продовжуючи обіймати її і дивитись прямо в очі.

— Ну… трохи є. Але зовсім крапельку, — вона цілує мене, не соромлячись того, що навколо люди. — Та ні, я жартую. Я знаю, що ти кохаєш тільки мене! 

— Моя розумниця, — я продовжую усміхатись. 

— Ви маєте дати свідчення, — нашу милу романтичну бесіду перериває один з поліцейських, він звертається до нас із Селіною. — Тільки тоді ми зможемо відпустити вас додому…