41. Селіна. Небезпечна пригода

Я розумію, що в залі відбувається щось погане. Тепер уже не сумніваюся, що ті “офіціанти” були фальшивими. Переживаю за Влада, раптом це полювання саме на нього? Чи на його інформатора? У нього багато ворогів…

Але я не можу вийти із своєї схованки, бо в будь-який момент у коридорі можуть з’явитися зловмисники. А телефон мій залишився у кишені пальто в гардеробній… 

Мій погляд падає на двері, поряд з якими я стою. Може, мені тільки здалося, що вони замкнені, а насправді їх можна відчинити? Торсаю за ручку, але нічого не відбувається. Вони таки замкнені. 

Тоді раптом у голову приходить ідея — спробувати зробити так, як охоронець, коли відмикав двері в будинку Алі. Я тоді уважно спостерігала за цим процесом. Просто з цікавості, і от нарешті моя допитливість хоч раз виявилася корисною!

Я витягаю з зачіски дві пильки і починаю повторювати ті дії, які робив охоронець. Спершу нічого не виходить, але я втішаю себе тим, що варто пробувати ще. Замок тут дуже простий, не такий “наворочений”, як у Алі, тож і відчинити його має бути нескладно. Головне — не здаватися!

І от після п’ятої чи шостої проби я чую, як усередині замка лунає тихе клацання, і двері прочиняються. Не можу стримати радості, але все ж відхиляю дверну створку дуже тихо і обережно. Бо хтозна, куди я можу потрапити, не виключено, що до бандитів у руки…

За дверима я бачу якийсь коридор із рядом дверей. По досить неприглядному вигляду цих дверей, розумію, що скоріше за все, за ними якісь технічні приміщення. Можливо, через ці двері в зал приносять їжу з кухні чи щось таке. 

В коридорі порожньо. Обережно озираюся, і йду прямо, повз усі ті зачинені двері, скрадаюся навшпиньках. Одні двері виявляються напіввідчинені, і я заглядаю всередину. Це й справді виявляється велика кухня. Видно, що люди полишили її раптово, скрізь розкиданий посуд, різні продукти так і залишилися лежати на столах. 

Я відчиняю двері, щоб вийти назад до коридору, і раптом чую в його глибині тупіт ніг і якісь команди. Здається розрізняю окремі слова:

  — Шукайте тут! В одній із цих кімнат! 

Кого вони шукають? Невже мене? Та розмірковувати немає часу,  бо за хвилину переслідувачі опиняться тут. І на дверях немає внутрішнього замка, щоб замкнутися…

Шафки для посуду всі невеликі, я не зможу в них заховатися. Ну, не в духовку ж лізти! І раптом мій погляд падає на велику трубу вентиляції, що проходить під стелею. Тут якраз стоїть драбина, і решітка відкрита, можливо, хтось тут мив чи прибирав, коли все почалося? А може, кухарі якраз цим шляхом і втекли з небезпечного місця? 

Не гаючи більше жодної секунди, я стаю на драбину і підіймаюся догори.  Знімаю туфлі на підборах і ховаю там же, в трубі. Стаю на коліна, і так заповзаю досередини. Тут тіснувато, але можна пересуватися. Не хочеться думати про те, що далі може труба стати меншою, і я там застрягну. Ні, треба рухатися, а там буде видно.

З такою думкою я швидко рачкую по трубі, моя сукня відразу стає вся в плямах, але що поробиш. Життя дорожче…

***

Не знаю, як довго я пробула у цих вентиляційних ходах. Часом мені здавалося, що я взагалі рухаюся по колу, і виходу тут немає. Але труба вела вниз, тож колись я все-таки мала опинитися на нижньому поверсі. Ну, якщо, знову ж таки, десь не застрягну чи не наткнуся на глухий кут..

За якийсь час бачу попереду неяскраве світло. Підповзаю, відчуваючи як коліна вже протестують від такого з собою поводження. Штовхаю нещільно причинену решітку — і бачу шматок холлу, а в ньому людей у чорній уніформі. Це поліція — отже, я в безпеці.

— Повільно вилазьте з вентиляції! — звертає на мене увагу один з поліцейських і направляє на мене зброю, певно, думаючи, що я одна із злочинців.

— Там бандити взяли заручників, — кажу я, вибираючись назовні. — Вони були на даху, в формі офіціантів, а потім спустилися донизу і стали стріляти!

— Як же ви вибрались? — підозріло питає поліцейський, все ще направляючи на мене пістолет.

— Я була в коридорі, то забігла в кухню, а звідти по вентиляції, — показую на трубу, звідки вибралася. 

— Зараз ми перевіримо ваші документи, а потім можете розповісти все, що знаєте, — це вже каже інший поліцейський, який також підходить до мене. — Але спочатку нам треба вас обшукати, підніміть руки.

Я слухняно піднімаю руки.

— Тільки в мене немає з собою документів, ну, вони є в “Дії”, в телефоні… — кажу я. 

— І де ваш телефон? — питає той коп, що мене обшукує.

— Я забула його в пальто, у гардеробній….

— Тоді зараз мої підопічні заберуть його… Ви підете з нами, щоб вказати на потрібний одяг.

— Добре, — киваю я. 

Ми проходимо до гардеробної. Мені вказують на вішалки, де висить одяг, і я  знаходжу своє пальто досить швидко, завдяки яскравому кольору. Телефон і справді знаходиться в кишені. 

— Ось, — простягую поліцейському. 

— Так, розблокуйте екран і "Дію", — просить він.

Виконую його вказівки, і показую свої документи. 

— Добре, — киває поліцейський. — Тоді ви маєте детальніше розповісти все, що знаєте…