39. Селіна. Здається, ми знову втрапили в халепу

Ми приїжджаємо на місце прийому, коли там уже зібралося багато гостей. Я з цікавістю дивлюся на розкішний готель, дорогі автівки, припарковані біля нього, на гостей, серед яких багато облич, знайомих з  екрану телевізора. 

Проходимо до ліфту, який підіймає нас на верхній поверх. Десь тут Влад має зустрітися зі своїм інформатором, як він мені розповів учора.

Я тоді запитала чи буде в нього якесь завдання для мене. 

Він відповів, що сьогодні я маю завести "корисні контакти", і дав список людей, з якими я мала познайомитись якомога ближче. В тому списку було аж шестеро людей, серед яких дружина того, хто нас запросив, і навіть та запрошена зірка… 

Я не розуміла, навіщо це все, але подумала, що Владу видніше. 

Тому зараз, коли ми підходимо до організатора свята та його дружини, які зустрічають гостей, я мило усміхаюсь:

— Яка у вас чудова сукня!  — кажу після привітання цій жінці. — Цікаво, де ви її шили? Мабуть, у якихось закордонних дизайнерів…

— Дякую, — усміхається вона, але якось не дуже щиро.

Її чоловік тим часом задивляється на мене і від цього погляду мені моторошно. 

— О, я вас не знаю, — каже він з цікавістю. — З ким ви прийшли? Чи, може, самі? 

Його дружина відводить погляд, а потім і зовсім йде від нас. 

— О, мій супутник ненадовго відійшов, — кажу я. — Піду його пошукаю…

— Яка незговірлива, — хмикає він. — Але якщо передумаєш… — він вкладає мені в кишеню візитівку. — Там є мій мобільний. 

Я швиденько повертаюся на каблуках і йду до групи жінок, що сидять на диванчику біля фонтану. Бачу серед них дружину організатора і “зірку”. Але не знаю, як до них підступитися, бо складається враження, що вони не готові мене прийняти до своєї компанії. 

Тим паче його дружина дивиться на мене вовком, певно, зрозуміла, що чоловік підбивав до мене клинці… І навіть сама пішла.

Тоді я вирішую взяти паузу і поки не нав’язуватися їм, можливо, познайомлюся ще з кимось із жінок-гостей, а тоді разом підійдемо до тієї групки? 

І я відходжу вбік, до сходів, що ведуть на дах готелю. Там зроблений справжній сад і дуже гарний вид з висоти, тому я вирішую одним оком поглянути на місто, і заодно придумати, як же підступитися до своїх “об’єктів”. 

Підіймаюся сходами на дах, і відразу зупиняюся. Бо бачу навпроти себе двох чоловіків, які дивляться на мене. Подумавши, що вони можуть почати чіплятися, я стою і не знаю, чи йти мені далі, чи повертатися назад до ресторану.

А тим часом повз мене до сходів проходить група чоловіків у формі офіціантів, але щось мене в них насторожує. Коли я була внизу, то бачила, що офіціанти тут переважно молоді хлопці, а це все якісь вже дорослі чоловіки, всі як один спортивної статури, і форма їхня ніби чимось відрізняється від тієї, яку я бачила. Коли один із цих “офіціантів” проходить повз мене, я помічаю у нього в вусі щось схоже на навушник, а з-за пояса ніби стирчить щось… Воно прикрите сорочкою, але мені здається, що це може бути зброя, наприклад, пістолет. 

Я досить пильно проводжаю їх очима, а в цей час один із чоловіків, що досі стоять на даху, гукає мене. Мабуть, він запідозрив, що я щось помітила. 

Мені стає страшно. Я швидко розвертаюсь і біжу вниз, але іншими сходами, що йдуть паралельно до тих, якими спускаються фальшиві офіціанти. 

Вибігши в зал, озираюсь, не бачу нічого підозрілого, проте моя тривога нікуди не зникає. Вишукую в натовпі Влада і, нарешті, побачивши його, з полегшенням спішу до нього. Він, мабуть, же поговорив з ким треба, і стоїть сам з келихом в руці.

Я підходжу і торкаюся його плеча. 

— Я побачила дещо дивне, — кажу дуже тихо, щоб чув лише він. 

— Дивне? — перепитує Влад, зазираючи мені в очі.

Схоже, він не очікував, що я прийду з подібною заявою…

Я починаю плутано розповідати про те, що побачила на даху. Помічаю, що його обличчя стає зосередженим і серйозним. 

— Селіно, тобі треба йти звідси, негайно, — каже він тихо. — Йди до ліфтів, спускайся прямо зараз.

— Ні, я боюся, хочу бути з тобою, — мені страшно і я хапаю його за руку. 

— Моя зустріч з інформатором буде за годину, я не можу піти зараз, але якщо тут небезпечно, я мушу потурбуватися про тебе, — відповідає він. — Давай, ти ж така смілива дівчинка. Просто піди до ліфтів. 

Я дивлюся на нього і розумію, що сперечатися марно.

— Добре, я піду, але будь обережний, — кажу, міцно стискаючи його долоню. 

— Буду, — киває він. — Але зараз для мене головне, щоб ти пішла. Тоді і мені буде спокійніше. 

Я киваю і йду в напрямку ліфтів, але коли зникаю з поля його зору, повертаюся і ховаюсь за шторами, що прикривають якісь двері, міцно зачинені, можливо, це якийсь службовий вхід. Тут немає людей, і ніхто мене не бачить, але я можу спостерігати за тим, що діється в залі…

Спершу все як звичайно, зовсім нічого не відбувається, і я вже починаю думати, що може то були звичайні офіціанти, а я все надумала, аж раптом до мене долинає гучний звук пострілу, тоді ще один. Світло під стелею блимає, тоді я чую налякані крики людей, але їх всіх перекрикує один гучний голос: