38. Влад. Я знаходжу вирішення проблеми

Селіна входить до мого кабінету і схвильовано дивиться на мене.

— Владе, Алі потрібна допомога! — каже вона.

— Я памʼятаю, там все в процесі, — відповідаю я. — Що сталось? — встаю з-за столу і підходжу до неї, торкаючись її плеча і зазираючи в очі.

— Кирило побив її, мабуть, дізнався, що в неї був ще один коханець… Хоча вона сказала мені, що просто хотіла бути вільною. Не знаю… Але їй не можна там залишатися. Він може повернутися і розправитися з нею…

— Але в будинку не було охорони? — запитую я її. — Як ви вийшли? 

— Не було нікого, — вона знизує плечима. 

— Може, він і не боїться, що вона втече, — припускаю я задумливо.

— Він залякав її. Вона не хотіла мені відчиняти, добре, що наш охоронець мав відмичку…

— Але це все одно було небезпечно, — я обіймаю її за плечі. — А якби там були охоронці… 

— Я хвилювалася за неї, не могла її покинути, — шепоче вона, а очі наповнюються сльозами. — Ми привезли Алю сюди, але тепер я не знаю, що робити, думаю, їй не можна тут залишатися…

— Зрозуміло, — я киваю. — Добре, я подумаю, що з цим зробити. Але спочатку маю поговорити з Алею. Як вона бачить вирішення проблеми? Ти говорила з нею? 

— Вона засмучена, каже, що навіть якщо поїде кудись в інше місто, Кирило її знайде. Я думала, може змінити їй документи, щоб її не могли знайти? 

— Це можна, але якщо вона дійсно при цьому поїде, бо якщо залишиться… Її все одно можна буде вичислити навіть просто по звʼязку з тобою, — зітхаю я. — Але ти готова до такого? Вам доведеться повністю перервати звʼязок, принаймні на певний час. 

— Якщо вона буде жива, то це для мене головне, — каже Селіна.  — Можливо, мине час і ми знову зможемо спілкуватися…

— Добре, тоді я зроблю так, як ти хочеш. Але поклич її сюди. Вона сама хоч згодна з цим планом? Без її згоди нічого не вийде, — додаю я. 

Селіна киває, виходить і за хвилину повертається з Алею. Обличчя в тієї розпухло, вона ледве йде. 

— Дякую, що погодився допомогти, — каже, дивлячись мені в очі.

— Друзі Селіни — мої друзі, — відповідаю я. — Сідай на диван, не стій, прошу, — я вказую на диван біля стіни. 

Аля сідає, обхопивши себе руками, видно, що вона досі в шоці від того, що сталося. Селіна сідає поруч і обіймає її. 

Я підставляю свій стілець навпроти дивану.

— Алю, ми все зробимо, але мені потрібно розуміти, як саме ти бачиш вирішення цієї проблеми, — кажу, дивлячись на неї.

— Я казала Селіні, що не вірю в те, що мені вдасться втекти, — тихо каже вона. — Але Селіна мене прямо силою сюди привезла…

— Для Селіни ти дуже дорога людина, відповідаю я. — А якщо ти дорога Селіні, значить і мені. Я вважаю, ти можеш втекти. Однак не в інше місто. Треба їхати в іншу країну, принаймні тимчасово. З документами і переправленням я допоможу, а також дам тобі одного охоронця з собою. 

 — Я б хотіла виїхати за кордон, — погоджується вона. — Скільки грошей це буде коштувати? Ну, щоб усе зробити… Правда, Кирило забрав мої картки і паспорт, але в мене ще є таємний рахунок, про який йому невідомо…

— Я ж сказав, не думай про гроші, ми з Селіною тобі допоможемо. А ті гроші залиш про запас. Я і про житло твоє потурбуюсь. Як тобі, наприклад, Італія? Якесь маленьке містечко, — я усміхаюся.

— Я люблю Італію, — на її обличчі теж з’являється легка усмішка. 

— Тоді домовились, — відповідаю я. — Я оберу підходящу людину для твого супроводу, треба подумати, кого краще з тобою відправити. 

Щойно я завершую фразу, мій телефон сповіщає про нове повідомлення.

— Вибачте, дівчата, треба перевірити, бо це робочий телефон, — кажу я і дістаю мобільний з кишені.

Відкриваю повідомлення і бачу, що мені пише мій інформатор. Він, як і завжди, дає тільки місце зустрічі, але воно мене злегка дивує.

— Хм, — тільки і кажу я. 

— Щось важливе? Ми можемо вийти, — каже Селіна. 

— Та ні, все нормально, — задумливо відповідаю я. — Селіно, нам завтра треба вийти на один прийом… Алю, — я подивився на Алю. — Якщо ти, авжеж, зможеш побути один вечір з охоронцями, без Селіни… В крайньому випадку я можу піти туди і сам. 

— Звичайно, йдіть, — каже Аля. — Мені вже краще, я ж не зовсім сама буду в будинку… 

— Я лишу тут всіх охоронців, все одно на ту вечірку з охороною не пускають, — кажу я. — Добре, ходімо може повечеряємо?.