37. Селіна. У подруги проблеми

Влад виконав свою обіцянку, і наступного дня прийшов та сказав, що мені немає про що турбуватися — ситуацію з кілером він владнав. І з дядьком теж. 

— А де він? Що з ним, з дядьком? — питаю я, відчуваючи як серце мимоволі пришвидшує ритм. 

— Він тебе більше не потурбує, — Влад знизує плечима. — Але я його не вбив, як і казав. 

Тепер мені б наче треба радіти, але мене огортають сумніви. Чи правильно я зробила? Може, все-таки краще було позбутися цього “родича”, щоб він вже ніколи не з’явився на моєму горизонті? Але я усміхаюся, щоб Влад не подумав, що я знову переживаю. 

— Це добре, — кажу йому.  — Можна, я поїду до Алі? Хочеться її побачити. 

— Я його не вбивав, — все ж додає Влад. — Не переживай. Я серйозно. Ти ж віриш мені? Налякав… Сильно. Але не більше того. 

 — Я вірю, — киваю. — Дякую, Владе, що турбуєшся про мене. 

Мені хочеться поговорити з Алею про цю ситуацію. Просто виговоритися, щоб тривожні думки мене відпустили. Але мені здається, що Влад не дуже хоче, щоб я до неї їхала. 

— Ти хвилюєшся, що я там зустріну Кирила чи Костю? — питаю я його. 

— Ну, навряд ці двоє наблизяться до тебе, — він знизує плечима. 

— Тоді я ненадовго з’їжджу до неї, і скоро повернуся. Бо щось вона не виходила сьогодні на зв’язок, я телефонувала, а вона не відповіла, то трохи хвилююся…

— Може, мені поїхати з тобою? — каже злегка стурбовано.

— Та це не обов’язково. Я просто попрошу охоронця зайти в будинок зі мною, думаю, цього буде достатньо. А там десь посидить в одній кімнаті, а ми в другій поговоримо з Алею…

— Добре, — киває він. — Вона твоя подруга, я розумію. Тоді їдь. Буду чекати на тебе вдома.

— Дякую! — я підходжу до нього, обіймаю і цілую. — Ти найкращий! 

***

Коли ми виходимо з машини, я ще раз набираю телефон Алі, і вона нарешті мені відповідає. 

— Як ти? — одразу запитую. — Я не могла до тебе додзвонитися цілий день! 

— Селіно, їдь додому… — тихо відповідає вона.

— Я не покину тебе, — рішуче кажу я. — Якщо в тебе якісь проблеми, тут зі мною охоронець. Ми допоможемо.

— Ні, — каже тремтячим голосом. — Просто їдь додому. 

Я підходжу до дверей і смикаю за ручку, але вони замкнені. 

— Я можу відчинити, — пропонує охоронець. — В мене є відмичка. Ну, якщо так потрібно. 

 — Відчиняй, — кажу я. — Раптом їй погано, або ще щось? І вона не може підійти…

Він киває і дістає з кишені якісь штуки, засовує дві з них у замок, а потім додає і третю шпильку. Замок клацає і двері відчиняються.

— Я піду з вами, —  говорить він. 

Ми заходимо в передпокій. Я розгублено озираюся навколо. Таке враження, що тут пронісся ураган. Речі розкидані, перекинутий стілець, скалки від розбитого дзеркала устилають підлогу.

— Здається, в Алі проблеми… — кажу я. Але вона хоча б жива, це трохи заспокоює. 

— Це відбулось не зараз, — підмічає охоронець. — Вночі. Судячи з того, що я бачу.

— Треба піднятися на другий поверх, може вона там, — пропоную, озираючись навкруги. 

— Я піду першим, раптом вона не одна, — каже він і ми йдемо до сходів.

Тут теж все розкидано. Може, до неї вдерлися грабіжники? Але чому тоді вона не хоче мене впускати? 

— Алю! — гукаю я. 

Але вона не відповідає. Мені стає страшно. 

— Ось це її спальня, — показую я охоронцеві на двері. Вони щільно зачинені. 

Він підходить до дверей і повертає ручку, але та не піддається.

— Мені відчинити? — запитує він.

— Звичайно, раптом їй потрібна допомога! 

Я вже трохи панікую. Не могла ж Аля накласти на себе руки? Чому мовчить? 

Охоронець киває і швидко відчиняє двері, а потім все ж повертає ручку. 

Я зазираю через його плече. Бачу подругу, яка сидить на підлозі, спершись спиною на ліжко. Поруч з нею телефон, очі заплющені, на обличчі і руках я бачу численні синці. 

Кидаюсь до неї:

— Алю, що з тобою? На тебе напали? 

— Я всього лише хотіла бути вільною… — шепоче вона крізь сльози. 

— Хто це був? Кирило? — здогадуюся я. 

— Він сказав… Сказав, що я ніколи не буду вільною… А я хотіла піти. Але я не можу піти, я не вільна, Селіно, — вона підвела на мене очі. — І ніколи не буду вільною. Я забула про це…

 — Треба викликати лікаря, — кажу я. — А потім ми поїдемо звідси. Поживеш поки в нас. 

— Ні, він вбʼє вас всіх, я не хочу цього. Краще я залишусь тут, — тихо відповідає Аля. 

— Він побоїться Влада, — рішуче відповідаю я. — Ось побачиш, Влад неодмінно щось придумає…